12 липня 2025 року, у суботу, в тиші, пронизаній болем, село Михайлівка навіки прощалося зі своїм сином — Андрієм Павловичем КІХТЕНКОМ. Горе розлилося селом, як чорна стрічка — його не стало. Але залишилась пам’ять, яку не стерти. І залишилася любов — глибока, вічна, як саме небо.

Андрій народився у 1990 році. Був не просто воїном. Він був людиною великої гідності, честі й сили. У перший день повномасштабного вторгнення, коли світ застиг у невідомості, він уже зробив вибір. Вибір — не тікати, а боронити. Вибір — не мовчати, а діяти. Вибір — бути там, де найнебезпечніше.

Служив сержантом, командиром зенітного артилерійського відділення. Його поважали, до нього прислухались. Бо він не командував — він ішов уперед разом із побратимами. Пліч-о-пліч. Не рахував небезпек, не жалів себе. Виручав, витягував, прикривав. Завжди — перший. Завжди — на вістрі.

Загинув 8 липня 2025 року, на Донеччині, внаслідок влучання ворожого безпілотника. Його життя обірвалося на полі бою, у боротьбі за свободу й незалежність нашої держави.

Його смерть — це не поразка. Це - подвиг. Це - свідчення того, що Україна стоїть завдяки таким, як він.

Усім серцем відчувалася скорбота під час прощання.

Тимчасово виконуюча обов'язки міського голови Ольга ЗІКЄЄВА, ледве стримуючи емоції, говорила у офіційній прощальній промові:

"Герої, як Андрій, — це фундамент нашої незалежності. Він не чекав — діяв. Не ховався — боровся. У найтемніший час він зробив вибір честі — стати на захист рідної землі. І до останнього залишався мужнім, рішучим, вірним. Його подвиг — це дороговказ для нас і наших дітей. Ми в боргу перед ним. Навіки."

Вона щиро подякувала матері за виховання сина - Героя та, звертаючись до всіх сельчан, акцентувала на важливості консолідації зусиль військових і цивільних у виборюванні миру для України.

Дорогого сина, люблячого чоловіка й батька втратила не лише родина. Смерть Андрія Кіхтенка - велика втрата для всієї Лебединщини, Збройних Сил, України.

Слова глибокої скорботи родині загиблого виголосив начальник ІІ відділу ТЦК та СП (м.Лебедин) підполковник Ігор Ячменьов:

"Схиляємо голови перед мужністю Андрія. Він пішов боронити державу, розуміючи всі ризики, але не зрадив присязі, обрав шлях захисника. Його ім’я назавжди закарбоване серед імен справжніх героїв української нації."

Староста Михайлівського старостинського округу Іван Заєць з особливим хвилюванням прощався з односельцем:

"Ми всі виростали разом, знаємо одне одного змалку. Це невимовний біль — хоронити тих, кого знаєш усе життя. Він був одним із кращих серед нас. Ми втратили не лише воїна, а й друга, брата, сусіда..."

Особливо щемливими були слова друга дитинства:

"Андрій - завжди веселий, усміхнений, дружній, але водночас рішучій, надійний, мужній. Про його героїзм свідчать його численні нагороди. Тепер — тільки у спогадах. Але вони живі. Як і він — у серці кожного з нас."

У Андрія залишилися мама, двоє дітей… і дружина, яка, як символ нескореної української жінки, попри всі труднощі військового буття і страх, але з вірою у серці, тілом і душею відчуваючи його підтримку й захист, слід за чоловіком також вступила до лав Збройних Сил України. 

За час служби Андрій Павлович Кіхтенко отримав численні нагороди від Головнокомандувача Збройних Сил України — за відвагу, рішучість, бездоганне виконання бойових завдань. Та найвищою серед них є любов і вдячність рідного народу.

Центральною вулицею села везли труну, накриту прапором, люди ставали на коліна, встеляли останній шлях захисника квітами. У серцях — подяка. В очах — сльози. На вустах — молитва. Це був не просто похорон. Це був обряд пошани. І обіцянка — що його не забудуть.

Чин відспівування й обряд прощання здійснив настоятель Свято - Троїцької Успенської церкви отець Богдан (Богдан Яворський). Поховали загиблого бійця з усіма військовими почестями, під звуки Державного Гімну України та триразовий салют у рідному селі.

Він більше не повернеться додому… Але він завжди буде вдома — у кожному серці, що б’ється за Україну.