Лебединська міська територіальна громада

 Коротка історична довідка

Заселення нашого краю починається ще в часи пізнього палеоліту, до періоду неоліту (новокам’яної доби), епохи бронзи   відносяться випадкові знахідки знарядь праці, зброї та предметів побуту - шліфованих кам’яних сокир, молотів з акуратно просвердленими отворами, уламків кераміки. Основним заняттям мешканців спочатку було мисливство, рибальство, збиральництво пізніше наші предки перейшли до землеробства та скотарства.

У VІІ ст. до н. е. на територію сучасної України  з сходу приходять скіфи. Близько п’яти століть наш край входив до складу Скіфської держави. На її території жили племена скіфів - землеробів, яких згодом витісняють племена черняхівської культури (II- VІ ст., готи, або ранні слов’яни), сармати.

У VІІ–Х ст. – Сумщину заселяють наші безпосередні  предки - слов’янські племена «літописних» сіверян які були змушені  платити данину Хозарському каганату. Після занепаду Хозарії на землі Попселля поширюється влада Русі, потім руського Чернігівського князівства.

У Х - ХІІ столітті практично не було якогось проміжку часу, щоб мешканці степового порубіжжя не воювали. Князь ішов на князя, чинили напади печеніги, половці. Князі здійснювали каральні походи проти кочівників.

Великі випробування випали на долю мешканців нашого краю у 30 – 40 роках ХІІІ століття, коли землями майбутньої Лебединщини прямуючи на Київ та далі на Захід, «вогнем і мечем» пройшло військо монголів залишаючи за собою пустку, згарища та руїну.

У 40 – 50 роках ХІV століття землі Русі – України в тому числі і наш край потрапляють під владу Литви. На тогочасних картах вони позначені як «Дике поле». Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців. Нашим краєм пролягав важливий торговий чумацький Сагайдачний шлях. Землі степового порубіжжя поступово заселяються.

Такі села, як Кам’яне, Межиріч, Бобрик, Будилка, Боровенька, Ворожба, Червлене, Михайлівка, розпочинають свою історію у 30 – 40 роках ХVІІ ст., можливо і раніше (Кам’яне). Називали села (слободи) за назвами найближчих річок, на яких осідала Слобода (Вистороп, Будилка, Боровенька), або за місцем попереднього проживання переселенців (Межиріч, Бишкінь), або ж за іменем засновника слободи (Михайлівка, Рябушки). Значно посилився потік переселенців після поразки козаків у битві під Берестечком в 1651 році.

Стосовно дати заснування Лебедина існує декілька версій. Найбільшу довіру у дослідників викликає версія про заснування міста переселенцями з Правобережжя, які в 1654 р. заснували слободу, назва якої пішла від однойменного озера, що знаходиться поблизу, або від назви однойменного села на Черкащині чи  Київщині, звідки прийшли переселенці. В 1658 р. поселення увійшло  до козацького реєстру під назвою «Леб’яжий город».

Першою архітектурною спорудою в Лебедині, про яку до нас дійшли описи, був п’ятикутний у плані Замок або Малий городок, розташований на лівому березі річки Вільшанки.

З 1659 р. Лебедин стає сотенним містечком Сумського слобідського козацького полку, а його фортеця вважається найпотужнішою серед усіх сотенних міст Слобожанщини.

З Лебединщиною пов’язана одна з трагічних сторінок історії України. Під час Північної війни (1700 – 1721) протягом цілого місяця з 25.11(6.12 за н.ст.) по 26.12.1708 (06.0І.1709 за н.ст.)  в Лебедині містилася штаб – квартира московського царя Петра І. У місті лютувала «Тайная канцелярия». Як згадка про її криваву діяльнсть лишилася в Лебедині так звана Могила гетьманців (або Козацька могила) – високий курган, де поховано близько 900 закатованих козацьких старшин (Могилу знесли всередині ХХ ст., відновили в 1993).

У другій половині ХVІІІ ст. Лебединська фортеця втрачає військове значення, її укріплення зносять. В 1765 р. слобідські козацькі полки були ліквідовані, натомість утворюється Слобідсько – Українська губернія, а Лебедин та Межирич стали військовими слободами, центрами комісарств Сумської провінції цієї губернії.

Відповідно указу імператриці Катерини II від 25 квітня 1780 р. Лебедин – повітове місто Харківського намісництва, а з 12 грудня 1796 р. входить до складу Охтирського повіту відновленої Слобідсько - Української губернії.

В 1782 р. три колишні слободи  («Лебяжий город», Кобижчу і Довгалівки) було об’єднано та перейменовано на повітове місто Лебедин.

1802 року внаслідок нового розподілу губерній у складі Слобідсько-Української губернії відновили Лебединський повіт з центром в заштатному місті  Лебедин.

В І половині ХІХ ст. продовжує розвиватися економіка Лебединщини, 40-х рр. В Лебедині будується паровий млин, в місті працювали підприємства мануфактурного типу, дрібну торгівлю вели 113 лавок. Щотижня відбувалися 2 торги, щороку – 4 невеликі ярмарки, що тривали по 3 дні.

В 1833 р. в Лебедині розпочалися великі роботи щодо впорядкування міста – будуються дамби, мости, вимощуються дороги та вулиці, у 1830-х рр. було остаточно знесено Замок.

Після Селянської реформи (Великі реформи Олександра ІІ) 1861 р. економічне і культурне життя Лебединщини помітно пожвавилося. Населення Лебедина перевищує 13 тисяч, центр міста швидко забудовується цегляними будівлями з жерстяними дахами. В 1868 році лебединські купці збудували в центрі міста, на Базарному майдані, новий Гостинний двір, який замінив собою колишні невпорядковані торгові ряди і який частково зберігся до наших днів (нинішній міський продуктовий ринок).

У місті з’являється кілька нових навчальних закладів. В 1879 р. стало діяти 4х - річне Лебединське ремісниче училище, в селі Штепівка в 1886 р. засновано ремісниче училище, в якому учні оволодівали фахом слюсаря та коваля. В 1899 році учбові ремісничі майстерні відкрилися в селі Будилка. Перший випуск спеціалістів відбувся в 1903 році.

Дерев’яні культові споруди поступово змінюються цегляними. Наприкінці ХVІІІ ст. в Лебедині діяло 12 дерев’яних і 1 кам’яна церкви. У 1774 розпочали будівництво кам’яного Успенського собору, головний пре­стол якого освятили 7 листопада 1797 року. 

 В 1831 р. було освячено новозбудований кам’яний храм Живоначальної Трійці. В 1874 р. закінчилося будівництво цегляної,  трьохпрестольної Вознесенської церкви. В 1875 р. на місці колишньої дерев’яної була збудована нова цегляна, однобанна, із дзвіницею Покровська церква.

Пожвавленню господарського життя міста та повіту сприяло прокладення одноколійної залізничної гілки Лебедин – Боромля довжиною 35 км. Південної залізниці (станція була відкрита 24 жовтня (05.11. за новим стилем) 1894 року), вона зв’язала місто із залізничною магістраллю Люботин – Суми – Ворожба Харківсько-Миколаївської залізниці.

В 1899 році за кошти місцевих поміщиків у Лебедині і в ряді сіл (Михайлівка, Штепівка, Голубівка) було вперше на території Російської імперії встановлено сільський телефонний зв'язок довжиною понад 100 верст.

За даними першого всезагального перепису населення Російської імперії 1897  року кількість мешканців повіту становила 178 144 особи (88 681 чоловічої статі та 89 463 — жіночої), в тому числі 18 тис. осіб мешкало у Лебедині.

З 1 січня 1903 р. стали до ладу нова хірургічна лікарня (нині – хірургічне відділення Лебединської центральної районної лікарні). У тому ж році жіноча прогімназія була перетворена на гімназію.

У 1904 р. у Лебедині став до ладу 5-ти поверховий млин М. Кононенка та І. Пивоварова, який переробляв 3 млн. пудів зерна на рік.  В 1910 р. споруджена перша електростанція в Лебедині. Того ж року підприємець Бурлюк спорудив механічний завод, який в 1919 р. був пристосований для ремонту сільськогосподарських машин.

У 1913 р. розроблялися проекти будівництва пивоварного і цукрового заводів у Лебедині, але на заваді стала перша світова війна. Вона ж перешкодила продовжити будівництво залізничної колії до Гадяча, втім будівництво великої кам’яної церкви Миколая Угодника вдалося завершити.

Революційні події 1917 року, громадянська війна 1918 - 1921 рр., калейдоскопічна зміна влади в повіті (влада змінювалася вісім разів), викликали господарську розруху та значне зниження добробут населення.

В грудні 1917 року владу в місті захопили більшовики, але вже весною 1918 «червоні» втекли, в Лебедин ввійшли частини Центральної Ради і австро – німецькі війська які залишалися в повіті до листопада 1918 року. В квітні 1918 в результаті перевороту владу захопив гетьман Павло Скоропадський.

За часів Гетьманату П. Скоропадського влітку 1918 р. в Лебедині відбулася Перша виставка української старовини, у червні 1918 року в місті відкрито відділення товариства «Просвіта», в складі якого діяла літературно – наукова, бібліотечна і музично – драматична секції. В листопаді 1918 в результаті повстання гетьмана скинули, до влади прийшла Директорія.

1 грудня 1919 року в місто вступили частини 2 – ї бригади 14 – ї армії червоних, які остаточно встановили свою владу 3 грудня 1919 р. Опір населення більшовицькій диктатурі тривав, ще у 1930-х рр. діяли повстанські загони.

Після адміністративної реформи 1923 р. 7 березня 1923 року з Лебединської, Пристайлівської, Бобрівської, Боровеньківської, Рябущанської та Бишкінської волостей  з центром у  заштатному місті Лебедин утворений Лебединський район у складі Сумської округи  Харківської губернії який протягом 7 років як районний центр входив до складу Сумського округу. В 1930-32 рр. Лебедин безпосередньо підпорядковувався республіканським органам влади. Протягом 1932 – 39 рр. – район Харківської області  

Міжвоєнні роки відзначалися розвитком народної освіти – було відкрито 3 середні й 4 семирічні школи, школу для глухонімих  дітей. Кадри для господарства, освіти і культури готували: професійно-технічна школа (з 1928 р.), сільськогосподарське училище (з 1929р.), педагогічний технікум (з 1930р; з 1940 р. – Лебединський учительський інститут, потім – Лебединське педагогічне училище), школа медичних сестер (з 1937р. нині – Лебединське медичне училище).

Страшний голодомор, що пройшов по всій радянській Україні в 1932-1933 роках, не оминув і Лебедина з районом, за приблизними оцінками, померло близько 30% мешканців Лебедина та близько 45 % жителів району. Майже вимерли села Лифине, Бишкінь, Забуги, Костів, Рябушки, Бурівка, Перша та Друга Дроздівщина, Семене, Грамине та інші, це була демографічна катастрофа небаченого до того масштабу, недаремно в 1993 р. саме в Лебедині було встановлено перший в області Меморіал Скорботи «Жертвам голодомору 1932-1933рр.»

У довоєнні роки у південно - східній частині міста збудували нову електростанцію, лісопильний, цегляний заводи, різні майстерні. В 1936 році в Лебедині збудували аэродром та військове містечко для  льотчиків.

10 січня 1939 року як адміністративно - територіальна одиниця Лебединський район входить до складу новоутвореної Сумської області.

Поряд з позитивними тенденціями в розвитку господарства на лебединщині набирає обертів антирелігійна кампанія, переслідування служителів культу: у 1939 р.  висаджено в повітря чудовий Успенський собор із дзвіницею, знищено архів Лебединської сотні,  зруйновані дві церкви - Георгіївська, Трьохсвятительська, розібрали на будівельний матеріал Мироносницьку. В 1935 році в Будилці розібрали Різдво - Богородицьку церкву, з церковних дубових колод колгосп побудував амбари.

Нищення пам’яток історії і культури продовжилося і у повоєнні роки: 1981 році знищено церкву  в Михайлівці, в 1987 р. висаджено в повітря кам’яну Троїцьку церкву Лебедина.

Величезних матеріальних збитків місту Лебедину завдала Друга світова війна. Багато важливих об’єктів було висаджено в повітря, або спалено при відступі з Лебедина частин Червоної армії в тому числі державний млин № 9 (колишній млин Кононенка й Пивоварова), який тоді вважався найбільшим підприємством району.

Окупація Лебедина німцями тривала у період з 11 жовтня 1941р. до 21 лютого 1943 р. і з 10 березня до 19 серпня 1943р. Немало будинків міста постраждало в результаті авіаційних бомбардувань та артилерійських обстрілів. 18 лютого і 19 серпня 1943р. німці висаджували в повітря різні об’єкти військового містечка.

В бойових діях в радянсько – нацистській війні 1941-1945 рр. брало участь 16 тисяч мешканців Лебединщини. За подвиги на полях боїв удостоєні звання Героя Радянського Союзу 16 воїнів уродженців лебединщини, один із них - двічі Герой Радянського Союзу Маршал бронетанкових військ П.С.Рибалко, 3 наших земляки стали повними кавалерами ордена «Слави».

За уточненими даними, в  Другій світовій війні з усіх причин (загинули на фронтах в 1939-1945 рр., партизани, підпільники та інші учасників Руху опору, які загинули у 1941-1945 рр., мирні мешканці району (міста), які загинули внаслідок бойових дій) загинули 2051 мешканець Лебедина, та 9166 тис. мешканців району (в межах 2020 року). У якості «остарбайтерів» з Лебединщини було вивезено, за різними оцінками, від 3 269 до 5 914 осіб, переважно юнаків і дівчат. Багато з них загинуло або не змогли повернутися додому після закінчення війни.

В період німецької окупації та під час бойових дій місто і район зазнали величезних матеріальних збитків, які, за неповними даними, оцінювались у 696 млн. крб. Сума матеріальних збитків, завданих окупантами мирному населенню, склала 590 млн. крб. (у тодішніх цінах). Одним із символів Лебедина став Меморіал Слави споруджений у 1985 р. на північно – західній околиці міста (Лісопарк) – пам’ятник воїнам – землякам, які загинули у роки Другої світової війни.

Після закінчення війни будуються нові і реконструюються старі підприємства. В 1948 р. розпочала роботу Лебединська швейна фабрика. У 1955 р. на базі Лебединських авторемонтних майстерень почав працювати завод поршневих кілець, 1960 році на базі промартілі «3-я п’ятирічка» була запрацювала фабрика пластмасової фурнітури.

Наприкінці ХХ ст. продовжувалося промислове будівництво. Відкривалися нові навчально – виховні заклади.

У результаті адміністративних реформ 1957, 1962  років до складу району  були включені частина ліквідованого Штепівського району та окремі села ліквідованих на той момент Недригайлівського та Липоводолинського районів, але з 1964  року Лебединський район знову набув попереднього вигляду, який проіснував до моменту ліквідації району у 2020 році.

Наприкінці 1993 р. сесія Верховної Ради України присвоїла Лебедину статус міста обласного значення.

19 липня 2020 року згідно з Постановою Верховної Ради України  N- 807-IX від 17 липня  2020року «Про утворення та ліквідацію районів», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в рамках  Адміністративно - територіальної реформи України був ліквідований Лебединський район та була утворена велика Лебединська громада до якої увійшли майже всі громади Лебединщини: 22 ради сіл району та міста Лебедина. Єдина громада, яка виявилася за межами Лебединської ОТГ – Голубівська. Голубівська сільська рада Лебединського району 12 червня 2020 року ввійшла до складу Садівської об’єднаної територіальної громади із центром у селі Сад.

Лебединська міська територіальна громада, у свою чергу, ввійшла до складу новоутвореного Сумського району.

До цього територія Лебединської міської територіальної громади існувала як Лебединський район (1923 - 2020): місто Лебедин було містом обласного підпорядкування (1993 - 2020), де місцевим органом влади була Лебединська міська рада, навколишня сільська територія була у підзвітності Лебединської районної державної адміністрації та Лебединської районної ради.