Проходження строкової служби в усі часи вважалося одним із головних обов’язків представників сильної половини людства. Коли армія «прочинила двері» й дівчатам, охочі знайшлися й серед них. Та все одно переважна більшість військовослужбовців – чоловіки.
Українське сьогодення – досить важке й непередбачуване. І якось досить раптово, але строкова служба перетворилася на «відбувайлівку» або й зовсім на те, що юнаки вважають за краще викреслити зі свого життя. З одного боку, їх можна зрозуміти – страх за власне життя й здоров’я у час неоголошеної війни дуже великий. З іншого – і це не може не додавати приводу для гордості – є й ті, для кого служба в армії вважається пріоритетом, обов’язком перед Батьківщиною і своїм народом. Про одного із таких, нашого з вами сучасника, лебединця Євгенія ГРИЦИНУ й поведемо мову нині.
Високий, стрункий, серйозний юнак поглядає з фотокартки так, що мимоволі ловиш себе на думці: ось воно, майбутнє нашої України, ось на кого можна покластися. Ще б пак – у свої двадцять Женя має за своїми плечима чимало «розблокованих досягнень». Навчався у ЗОШ №1, потім вступив до ліцею при педагогічному училищі ім. А.С. Макаренка, трохи пізніше, через його закриття, завершував середню освіту у СШ №7. Після закінчення дев’яти класів пішов навчатися до ВПУ лісового господарства, де отримав диплом за спеціальністю «Лісник, тракторист-машиніст сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва (категорії «А1», «А2», «D1», «G1», «G2»), водій автотранспортних засобів (категорія «С»)». Що опісля? Півтора року роботи на Лебединському заводі поршневих кілець, де старанно виконував кожне отримане завдання, не цурався будь-якої праці, не зважав на труднощі. Тільки вдуматися – йому ж іще тоді не було й двадцяти!
А одразу після того, як перетнув цей деньнародженний рубіж, до нього завітали представники військомату, вручивши повістку про необхідність проходження строкової служби. Женя навіть не вагався, як це робить багато його ровесників, – одразу пішов на медкомісію, отримав «зелене світло» і відправився до армії. Його військовій службі можна, мабуть, навіть трохи позаздрити – нині він солдат Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Із жовтня 2017 року служить у ремонтній роті, де, окрім нього, строкову службу проходять ще десятеро юнаків. Та загалом до Окремого президентського полку потрапляє чимало хлопців – тільки у 2017 році присягу на вірність Батьківщині склало 219 осіб.
Мама Жені, Наталія Миколаївна, говорить, що дуже пишається сином. «У цьому полку досить високі вимоги, але Женя їх пройшов, – усміхається вона. – Телефонує майже кожного дня, розповідає про свої солдатські будні, хвилюється за нас із батьком. Вони там постійно бувають на спеціальних навчаннях, ремонтують якісь автівки, виїздять на завдання».
За словами Наталії Миколаївни, Женя жодного разу не пожалкував про те, що пішов до лав Збройних Сил України. «Він був готовий до отримання повістки і проходження строкової служби, – стверджує жінка, кидаючи сповнений материнської любові погляд на календар із фотографією сина, що прикрашає одну із стін кухні. – Спочатку, щоправда, дещо «бідкався» через ранні підйоми, але досить скоро звик. Служба, говорить, йому подобається, хоч і частенько хочеться додому, до рідного Лебедина».
Українській армії Євгеній Грицина «віддасть» півтора року життя, з яких уже третина майже минула. А на малій Батьківщині його з нетерпінням чекають батьки – Наталія Миколаївна та Володимир Іванович, кохана дівчина, а ще його маленькі друзі – брати наші менші. Наталія Миколаївна сміючись розповідає, що турбота про тварин у Жені – щось на кшталт хобі, бо і рибки, і папужки, і хом’ячки були у них у господі. А поки що гостей зустрічають дзвінкоголосий пес і поважний, картатий, мов чудернацька чорно-біла ковдра, котисько. Вочевидь, теж чекають на приїзд молодого «господаря», що, як сподіваються батьки, трапиться вже досить скоро – після першого півріччя служби Женя має отримати відпустку.
Частенько звідусіль, особливо з вуст представників старшого покоління, можна почути про те, що нині молодь «уже не та». А чому б і з цим і не погодитися? Повертаючи погляд на фото Євгенія Грицини, одразу бачиш – «не та», бо ініціативніша, безстрашніша, здатна до втілення у життя своїх найсміливіших задумів, не оминаючи інших обов’язкових завдань, серед яких – служіння народу України. Одним словом, є на кого рівнятися!
Олена ВЄЧКАНОВА, кореспондент Лебединської міськрайонної газети «Життя Лебединщини».
Фото з сімейного архіву.