Почесні громадяни міста

Звання «Почесний громадянин» існувало задовго до революції. Воно було встановлено в Росії в 1832 р. Надавалося воно, як сказано в енциклопедії, вихідцям з міщанства і духівництва, а також тим, хто мав вчений ступінь, артистам імператорських театрів, художникам тощо.

Це звання надавало певні привілеї: право на свободу пересування, вибору місця проживання, звільняло від сплати подушної податі, рекрутської повинності. Почесний громадянин не підлягав тілесним покаранням, мав право участі в місцевому самоврядуванні тощо. Присвоювалось тільки з дозволу імператора.

Процедура присвоєння звання була доволі складною. Клопотання про присвоєння цього звання міською думою надсилалось харківському губернатору, який виходив на міністра внутрішніх справ. Дозвіл на присвоєння звання давав імператор.

На території нинішньої Сумської області перше звання «Почесний громадянин» було присвоєно в 1873 році в м. Суми, його отримав губернатор Харківської губернії Дмитро Миколайович Кропоткін. В Лебедині з’явилася відзнака «Почесний громадянин» тільки починаючи з ХХ століття. Вперше подібне звання було присвоєно тільки в 1913 році, хоча у весь час свого існування Лебедин завжди мав своїх славних героїв та видатних земляків. Так, за досягнуті успіхи і активну участь у розвитку міста лише дванадцять осіб Лебедина удостоєні цієї найвищої нагороди. Разом з відзначенням лебединців, з середини ХХ століття практикувалось присвоєння звання «Почесного громадянина Лебедина» окремим помітним діячам, не тільки жителям міста.

Почесний громадянин міста Лебедина — звання, що присвоюється рішенням сесії Лебединської міської ради громадянам України й інших держав, які своєю професійною та громадською діяльністю зробили видатний внесок у розвиток Лебедина та сприяли піднесенню його престижу та статусу.

Особам, яким присвоюється звання «Почесний громадянин міста Лебедина», вручається відповідне Посвідчення та Диплом. Церемонія вручення відзнак міським головою відбувається, як правило, на святкуванні Дня міста Лебедина (19 серпня). Почесні громадяни мають право на пільги, що передбачені відповідним Положенням. (затверджене 11-ю сесію Лебединської міської ради 5-го скликання від 27.02.2007 р.).

Як і кожне місто, Лебедин пишається тими своїми мешканцями, котрі заслужили працею та відданістю горде звання Почесного громадянина. Особливого престижу цьому званню додає те, що протягом століття, коли воно присвоюється, лише 13 громадян були його удостоєні.

1872

І. Зільберник Костянтин Олександрович (Кадиш Сендерович, 15.07.1855 – 24.05.1920)
лікар, засновник Лебединської земської хірургічної лікарні

Народився м. Гродно ( Білорусія) у єврейській сім’ї.

З 1878 року працював городовим лікарем першої медичної дільниці Лебединської міської управи. З 1895 року працює городовим лікарем міста Лебедина.

В 1890 році К.О. Зільберник обраний до міської управи.

У 1913 р., з нагоди 35-річчя діяльності Зільберника К.О. міська дума за «видатну працю на користь населення високоталановитого й гуманного лікаря» вперше присвоїла йому звання почесного громадянина міста Лебедина. У 1918 р. Зільберник був почесним членом Лебединського культурно-просвітницького товариства любителів красних мистецтв і Спілки земських службовців.

Помер К.О. Зільберник 24 травня 1920 року і похований на єврейському кладовищі. В 1968 році був урочисто перепохований на Троїцькому кладовищі в м. Лебедині.

Ім’я Зільберника присвоєне Лебединській центральній районній лікарні та одній з вулиць міста.

1873

ІІ. Русіянов Іван Микитович (11.09.1900 – 21.03.1984)
– гвардії генерал-лейтант, Герой Радянського Союзу, в 1941 році – командир 100-ї стрілецької дивізії, яка захищала місто Лебедин від німецьких військ, почесний громадянин з 17 травня 1978 року

Русіянов Іван Микитович – гвардії генерал-лейтенант, командир 1-го гвардійского воїнського формування в Радянських Збройних Силах.

Народився 11 вересня 1900 року в селі Щупли (нині Смоленська область) в селянській родині. Член ВКП(б)/КПРС з 1921 року. Здобув неповну средню освіту. В Червоній Армії з 1919 року. Учасник Громадянської війни. У 1924 році закінчив піхотну школу, в 1930 році – курси «Постріл», в 1941 році – курси підвищення кваліфікації при Військовій академії Генерального штабу. Учасник визвольного походу радянських війск у Західну Україну та Західну Білорусію 1939 року.

На фронтах Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Генерал-майор І.М. Русіянов командував 100-ю стілецькою дивізією (2-й стрілецький корпус, Західний фронт), яка особливо відзначилася в боях під містом Мінськом. В період з 26 до 30 червня 1941 року це з’єднання нанесло сильний удар по частинам 39-го моторизованого корпусу 3-ї німецької танкової групи. Як відзначалося у журналі бойових дій 2-го стрілецького корпусу, після цих боїв противник став з більшою обережністю застосовувати протии дивізії генерала Русіянова свої танки, так як її бійці навчилися вести ефективну боротьбу з ними, вперше застосував для ураження танків ворога пляшки та скляні солдатські фляжки з бензином.

У складі 24-ї армії Резервного фронту 100-а стілецька дивізія генерал-майора Русіянова І.М. покрила свої знамена славою під час Єльницької операції, звільнив 6 вересня 1941 року від немецько-фашистських загарбників місто Єльню Смоленської області.

В пеклі боїв на Сумщіні та Смоленщіні народилася радянська гвардія – гордість Радянських Збройних Сил. 18 вересня 1941 року згідно з рішенням Ставки Верховного Головнокомандування за масовий героїзм, мужність особового складу, високу воїнську майстерність приказом № 308 наркому оборони СРСР І.В. Сталіна 100-а стрілецька дивізія (командир генерал-майор Русіянов І.М.) була переформована в 1-у гвардійську стрілецьку дивізію, з вручнням гвардійського знамені.

Яскраво характеризують командира 1- ї гвардійської стрілецької дивізії рядки з його автобіографії:

«В оточенні з військами був шість раз: у боях при відході від Мінська – 1941 рік, у боях при відході від міста Лебедин – 1942 рік, у боях під Павлоградом, Кіровоградом. Виходив з військами й групами з документами в повній генеральській формі».

У ході війни на базі 1- ї гвардійської стрілецької дивізії був сформований 1- й гвардійський механізований корпус, беззмінним командиром якого залишався гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов. Воїни його корпусу, борючись у складі 3- ї гвардійської армії, вирізнилися в ході Донбаської й Запорізької операцій військ Південно-західного фронту, звільняючи українські міста Дружковка (Донецька область) і Запоріжжя.

На заключному етапі війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов, уміло виявив себе як воєнначальник у ході Віденської операції військ 3 – го Українського фронту. Керований ним 1 – й гвардійський механізований корпус, за період з 22 березня по 13 квітня 1945 року брав участь у звільненні міст: Секешфехервар, Дьер, Чорно, Капувар, Шопрон, Відень.

По закінченню війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов в 1949 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Був заступником командуючого армією, працював у центральному апарату Міністерства оборони СРСР. З 1953 року – у відставці.

За особисту мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни, гвардії генерал-лейтенантові у відставці Русіянову Івану Микитичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1978 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу, із врученням ордена Леніна й медалі “Золота Зірка” (№ 11287).

17 травня 1978 року рішенням Лебединського міськвиконкому Русіянову Івану Микитовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина». Одна з вулиць міста і по нині носить його ім’я.

Помер 21 березня 1984 року. Похований на Кунцевскому цвинтарі міста Москви.

Нагороджений: 3 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапору, орденом Кутузова І ступеня, Суворова ІІ ступеня, медалями, іноземними орденами й медалями.

1874

ІІІ. Чапаєв Олександр Васильович (23.08.1910-07.03.1985)
– генерал-майор, в 1943 році – офіцер-артилерист, командував частиною, що визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року

Чапаєв Олександр Васильович народився в 1910 році в містечку Балково Саратовської області. В 30-х роках, після закінчення сільськогосподарського інституту працював агрономом. Незабаром іде добровольцем до Червоної армії, а згодом закінчив з відзнакою вище училище імені Верховної Ради РРФСР. У рядах Червоної армії Олександр Васильович Чапаєв пройшов славний бойовий шлях від рядового червоноармійця до генерал-майора.

З перших днів війни – він на фронті, командував артилерійською батареєю на Білоруській землі, а також, захищав Москву. Вже майором Чапаєв відзначився, як командир протитанкового дивізіону на Курській дузі, де був тяжко поранений.

Після лікування його призначили командиром 1518-го протитанкового винищувального полку, де він бере активну участь у визволенні м. Лебедина. У післявоєнні роки генерал-майор служив у артилерійських військах. У кінці 60-х роках вийшов у відставку. За заслуги у Великій Вітчизняній війні О.В. Чапаєв нагороджений орденом Червоної Зірки, орденами Суворова і Олександра Невського, медалями.

Рішенням Лебединського міськвиконкому від 17 травня 1978 року Олександру Васильовичу Чапаєву присвоєне почесне звання Почесного громадянина м. Лебедина.

Помер в 1985 році. Одна з вулиць міста Лебедина носить ім’я Чапаєва.

1875

ІV.Федотов Василь Миколайович (22.12.1915 – 09.01.1997)
– генерал-майор, Герой Радянського Союзу, в 1943 році – командир 569-го стрілецького полку, 161 стрілецької дивізії, 40-ї армії, який 19 серпня 1943 року першим ввійшов в місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року

Федотов Василь Миколайович, нар. 22.12.1915 у м. Камінь-на-Обі нині Алтайського краю в родині робітника. Член КПРС з 1940. Закінчив 7 класів. Працював шофером у Кам’янської МТС. В Рад. Армії з 1935. Закінчив Омський воєнне піхотне училище в 1938. Учасник радянсько-фінської війни 1939-40.На фронті ВВВ з липня 1941. У 1942 закінчив курси командирів полків при Військовій академії ім. М. В. Фрунзе. Командир 569-го стр. полку (161-я стр див., 40-а армія, Воронеж. Фронт) підполковник Федотов відзначився у боях за Дніпро. Діючи в авангарді дивізії, 23.9.43 підрозділи полку успішно форсували річку в р-ні с. Зарубинці (Канівський р-н Черкаської обл.), Захопили плацдарм, відбили 4 контратаки противника, забезпечив на кінець дня переправу всього полку, а вночі – дивізії. Звання Героя Рад. Союзу присвоєно 23.10.43. Після війни продовжував службу в Академії. У 1952 закінчив Військово. акад. ім. М. В. Фрунзе. Командував полком, був начальникком Вищого загальновійськового училища. 18.02.1958 р. присвоєно звання генерал-майор. Був начальником Московського Суворовського училища. З 1973 ген.-майор Ф. – в запасі (звільнений в запас 19.07.1973 р.). Жив і працював у Москві. Нагр. орд. Леніна, 3 орд. Червоного Прапора, 2 орд. Вітчизняної війни 1 ст., Орд. Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалями. Почесний громадянин міст: Івано-Франківськ, Лебедин (Сумська обл.). Жив у Самаре. Його ім’я увічнено на Меморіалі Слави в м. Барнаул. Включен в Енциклопедію Алтайського краю – с. 435 (записаний як «Федотов»).

1876

V. Петров Василь Степанович (22.06.1922 – 15.04.2003)
– генерал-полковник Української армії, двічі Герой Радянського Союзу, в 1943 році – заступник командуючого 1850 – го артилерійського полку, 40-ї армії, що визволяв місто Лебедин

Петров Василь Степанович (22.6.1922-15.4.2003). Генерал-полковник. Народився 22 червня 1922 року в селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області в сім’ї селянина. Російська. Член ВКП (б) (КПРС) з 1945 року. У 1939 році, після закінчення Нововасилівське середньої школи, вступив до Сумське артилерійського училища, яке закінчив я 1941 році. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Командуючи артилерійськими частинами, виявив високу мужність і військову хоробрість. Вогнем гармат його частин знищено багато бойової техніки і живої сили супротивника. Звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі “Золота Зірка” заступнику командира 1850-го винищувально-протитанкового артилерійського полку (32-я винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 40-а армія, Воронезький фронт) капітану Василю Степановичу Петрову присвоєно 24 грудня 1943 за успішне форсування Дніпра 23 вересня 1943 в районі Києва, утримання плацдарму і проявлені при цьому мужність і стійкість. При форсуванні Дніпра Василь Степанович був важко поранений і, позбавившись обох рук, більше року перебував у госпіталі, але вже в грудні 1944 повернувся в діючу армію. Другої медалі “Золота Зірка” командир 248-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку (11-а гвардійська винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 52-а армія, 1-й Український фронт) гвардії майор Петров В. С. удостоєний 27 червня 1945 за утримання плацдарму на Одері в районі селища Ниски (Німеччина) 19-20 квітня 1945 року. Після війни Василь Степанович проходив службу у військах та штабах, був заступником командуючого артилерією і ракетними військами округу Прикарпатського ВО. У 1954 році закінчив Львівський державний університет. Успішно захистив кандидатську дисертацію. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Генерал-полковник Української армії Петров В. С. помер 15 квітня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі Києва. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоного Прапора, Вітчизняної війни I ступеня, трьома орденами Червоної Зірки, українським орденом Богдана Хмельницького, медалями, іноземними орденами. Бронзовий бюст герою встановлений у м. Тамбові.

1877

VІ. Бугайов Михайло Андрійович (нар. 08.08.1922)
– генерал-майор, в 1943 році -командир артдивізіону 309-ї дивізії, яка визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року

Бугайов Михайло Андрійович народився 08 серпня 1922 року в с. Захарове Алтайського краю в сім’ї селянина. Росіянин. Член КПРС з 1943 року. На фронтах Бугайов Михайло Андрійович з 1941 року, в складі 309-ї стрілецької дивізії, куди він прибув лейтенантом. Перше бойове хрещення дивізія отримала у червні 1942 року в районі міста Свобода Воронежської області. Дорогами війни дивізія пройшла 3220 км. Бугайов М.А. спочатку командував артилерійським взводом, батареєю, потім артдивізіоном. В боях на Кусарській дузі він був нагородженим орденом Вітчизняної війни 2 ступеня.

В середині серпня 1943 року Бугайов М.А. в складі 309-ї дивізії. Його артдивізіон ввірвався в м. Лебедин, подолавши жорсткий опір ворога.

Особливо відзначився Бугайов М.А. під час форсування Дніпра. За мужність і героїзм в боях за Дніпро Михайло Андрійович був нагороджений Орденом Червоного Прапора, а також його груди прикрасили ордени Червоної Зірки, Олександра Невського, вітчизняної війни І ступеня. Був двічі поранений. У мирний час був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору.

Після війни закінчив війсково-політичну академію ім. В.І. Леніна. В 1970 році йому було присвоєно звання генерал-майор.

З нагоди відзначення річниці визволення Лебедина Бугайову М.А. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина».

1878

VІІ. Тронько Петро Тимофійович (29.06.1915-12.09.2011)
– Герой України, історик, академік академії наук УРСР, НАН України з 1978 року, громадський та державний діяч, почесний громадян з 1996 року

Тронько Петро Тимофійович (12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині) — доктор історичних наук, проф., акад. НАНУ (Відд. історії, філос. і права, історія України, 03.1978), чл. КПУ; Інститут історії України НАНУ, зав. відділу регіональних проблем історії України (з 1980); голова правл. Всеукр. спілки краєзнавців (з 1990); голова правл. Всеукр. фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара. (з 06.1996); віце-президент Асоціації іст. міст України; гол. редактор журналу «Краєзавство»; голова гол. редколеґії науково-документ. серії книг «Реабілітовані історією»; член редради і гол. ради журналу «Пам’ятки України»; член редколеґії журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ»; голова ради Міжнар. організації «Харківське земляцтво»; голова нагляд. ради Харків. нац. університету ім. В. Н. Каразіна.

Відзнаки, нагороди, премії:

  • Почесний доктор і професор 12 вищих навчальних закладів України.
  • Почесний громадянин міст Київ, Харків, Переяслав-Хмельницький, Канів, Богодухів, Лебедин, Кам’янець-Подільський.
  • Лауреат Державної премії СРСР (1976).
  • Заслужений діяч науки і техніки України (1990).
  • Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1975, 1981).
  • Ордени: Леніна (1961), Жовтневої революції (1985), Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973), Вітчизняної війни I ступеня (1985), Дружби народів (1975), Червоної Зірки (1943).
  • Почесна відзнака Президента України (Орден “За заслуги” III ст.) (липень 1995).
  • Ордени Богдана Хмельницького III (грудень 1997), II ст. (1999).
  • Герой України (з врученням ордена Держави, 7 липня 2000).
  • Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (серпень 2005).
  • Почесна грамота Кабінету Міністрів України (липень 2000).

Автор (співававтор) понад 600 праць, в т.ч.: «Бессмертие подвига» (1985), «История завода „Арсенал“ имени В. И. Ленина» (1986, співав.), «Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник» (1987, гол. ред.), «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (1989, співав.), «Репресоване краєзнавство (20-30-і роки)» (1991, голова автор. колективу), «Увічнена історія України» (1992, співав.), «Краєзнавство у відродженні духовності та культури» (1994), «Навічно в пам’яті народній» (1995) та ін. Голова редакційної колегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР».

Помер 12 вересня 2011 року.

1879

VІІІ. Митник Олексій Іванович (04.10.1917 – 05.06.2009)
– педагог, директор ЗОШ №2, почесний громадянин з 2007 року

Народився 4 жовтня 1917 року в м. Лебедин в сім’ї робітника-залізничника. В 1933 році закінчив Лебединську школу колгоспної молоді, а вже у 1936 році Лебединський педагогічний технікум. Після закінчення технікуму був направлений у Яструбинську середню школу Хотинського району, де працював учителем математики 5-6 класів. А в 1940 році був призваний до рядів Червоної армії.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Олексій Іванович брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками в Криму, на Прибалтійському, Волховському та Білоруському фронтах, а також у обороні м. Ленінград.

Свій бойовий шлях Олексій Іванович пройшов від рядового червоноармійця до замісника командира полку.

На фронтах Великої Вітчизняної війни був двічі поранений і контужений. В 1948 році Олексій Іванович за станом здоров’я був демобілізований із рядів Червоної армії.

Повернувшись на батьківщину, працював директором Кам’янської середньої школи, а 1955 по 1963 рік був обраний секретарем Лебединського райкому партії. З 1963 року до виходу на пенсію, тобто до 1977 року працював директором Лебединської школи № 2.

Митник О.І. неодноразово обирався депутатом і членом виконкому міської та районної ради. Був обраний головою районної ветеранської організації, що діяла на громадських засадах. Як вчитель по професії і голова ветеранської організації, проводив велику роботу по військово-патріотичному вихованню підростаючого покоління. Як партійний керівник і депутат міської та районної рад народних депутатів, Олексій Іванович вніс значний вклад в розбудову народного господарства міста.

Митник Олексій Іванович був нагороджений трьома орденами Великої вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орденами Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, „Знак Пошани”, багатьма медалями. Також нагороджений знаком „Відмінник народної освіти”

За клопотанням ветеранської організації, педагогічного колективу ЗОШ № 2 та громадськості міста 16 сесія міської ради 5-го скликання від 31 липня 2007 року прийняла рішення присвоїти Митнику Олексію Івановичу звання «Почесний громадянин м. Лебедин».

Помер 5 червня 2009 року.

1880

ІХ. Гадяцький Олександр Васильович (22.08.1925 – 23.11.2008)
– педагог, з 1954 по 1986 рік директор Лебединського СПТУ-34, почесний громадянин з березня 2007 року

Гадяцький Олександр Васильович народився 22 серпня 1925 року в с. Птушка, Краснопільського району. Педагого, заслужений працівник прохтехосвіти УРСР (1977 рік), Герой Соціалістичної Праці (1978 рік). Народився у селянській сім’ї. В 1940 році закінчив семирічну школу в с. Лозове Краснопільського району, в 1941 році – 1-й курс Білопільського педагогічного училища. В роки ВВВ працював конюхом, бригадиром, в.о. голови колгоспу. Навчався в 1945-1950 рр. у Харківському інституті механізації сільського господарства, 1950-1953 рр. – працював головним інженером Хільчанської МТС, нині Серидино-Будського району, 1953-1954 рр. – викладач тракторної справи Лебединської школи механізації., 1954-1986 рік – директор Лебединського училища механізації сільського господарства (потім СПТУ-4, СПТУ-34), нині ВПУ лісового господарства.

Науковий кореспондент відділу профтехосвіти НДІ педагогіки УРСР (1983 рік). Був депутатом Лебединської міської ради. На 11 сесії міської ради у березні 2007 року Гадяцькому О.В. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин». Нагороджений Орденом «Знак пошани» (1971 рік), Орденом Леніна (1978 рік), медалями.

23 листопада 2008 року після важкої хвороби Гадяцький О.В. помер.

1881

Х. Ткаченко Борис Іванович (нар. 18.12.1937)
– краєзнавець, історик, дослідник теми Голодомору 1932-1933 рр. почесний громадянин з 23 травня 2008 року

Народився Борис Іванович 18 грудня 1937 року на хуторі Масюки (тепер хутір Великий) Гадяцького району Полтавської області. По смерті матері (1938 р.) батько відвіз його з братом до своїх батьків у місто Лебедин, що на Сумщині. З того часу майже все життя Б. І. Ткаченка пов`язане із цим містом. Тут Борис закінчив 7-річку, а в селі Малий Вистороп – агрономічний технікум. До армії працював агрономом у с. Пологи Охтирського району. З 1956 по 1959 р. перебував на військовій службі в лавах Радянської Армії. Після звільнення в запас працював майстром виробничого навчання в Лебединському училищі механізації, а потім – на різних посадах у районному управлінні сільського господарства та агрономом у Лебединській райсільгосптехніці.

У 1970 році Борис Іванович перейшов на роботу в редакцію районної газети «Будівник комунізму» (завідувачем відділу сільського господарства). В 1971 році заочно закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Навесні 1972 р. за читання забороненої літератури (творів О. Солженіцина та І. Дзюби) був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», позбавлений роботи за фахом, а згодом і виключений з КПРС. До 1977 р., після поновлення, працював ще за фахом, а з осені того ж року був звинувачений у «наклепах на Конституцію СРСР» і знову звільнений з роботи. Відтак працював лудильником, зварювальником, комбайнером, шофером. З 1982 р. і до виходу на пенсію займав посаду головного агронома-агрохіміка Лебединської рай- сільгоспхімії.

Водночас Б. Ткаченко вивчав етнографію та історію рідного краю. Друкувався в «Українському історичному журналі», в часописі «Народна творчість та етнографія», особливо активно – в журналі-тижневику «Україна», в іншій періодичній пресі. За громадську публіцистику часопис «Україна» 4 рази називав агронома з Лебедина кращим автором року. Поштовхом до літературної праці для Б. Ткаченка послужила зустріч з колишнім головою Спілки художників України Василем Перевальським та відомим скульптором і етнографом Іваном Гончарем. Ця знаменна давня зустріч сталася ще в середині 1960-х років. За прикладом І. Гончара Борис Іванович створив домашній музей народного мистецтва.

Автор праць: «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича». У 1993 р. з`явилася третя його книга – «Під чорним тавром». У ній Ткаченко розповів про примусову колективізацію на Лебединщині, про Голодомор 1932-1933 рр. У 1996 р. цей твір висувався на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Згодом ця книга була відзначена обласною літературною премією ім. Миколи Хвильового.

Б. І. Ткаченко – член Національної спілки письменників України з 1994 р.

У 2000 році вийшла з друку у світ четверта книга письменника – «Лебедія». Це унікальний історико-етнографічний нарис про Лебединський край, де простежуються події з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Особливо цінною видається п`ята за рахунком книга Бориса Ткаченка – «За горами гори…», яка вийшла у світ 2001 року. Наприкінці 2003 року побачило світ ще одне унікальне видання – «Пісні рідного краю». До збірника увійшли 677 українських народних пісень, співомовок, приспівок та примовок, записаних на Лебединщині ще в 60-х роках ХХ століття.

Неординарна подія в літературному житті України – вихід у світ 7-ї книги Бориса Ткаченка «Важка стежка до Бога». Це документально-художнє видання. Книга не лише розповідає про великомучеництво християнства у ХХ столітті, а й носить викривальний характер щодо більшовицького сатанізму. Це книга про трагічну долю українського духівництва і не менш драматичну долю українських храмів.

Сьогодні у доробку і творчих планах Бориса Ткаченка є ще декілька книг. Готуються до друку друга і третя частини «Лебедії».

Рішенням Лебединської міської ради від 23 травня 2008 року Ткаченко Борису Івановичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».

1882

ХІ. Федорченко Іван Йосипович (22.06.1930 – 11.2011)
– колишній голова міськвиконкому Лебединської міської ради. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року

Федорченко Іван Йосипович народився 22 червня 1930 року в м. Лебедин Сумської області. Має вищу освіту. В 1954 році закінчив факультет лісового господарства Харківського сільськогосподарського інституту по спеціальності – інженер-лісомеліоратор. Трудовий шлях почав в 1954 році лісо–меліоратором Дуб’янської МТС, Татарська РСР. З 1956 по 1957 рік – завідуючий відділом Лебединського райкому комсомолу; з 1957 по 1960 рік – технік Будильського лісництва Лебединського лісгоспу; з 1960 по 1964 рік – помічник лісничого Радянського лісництва Будильського лісгоспу; з 1965 по 1974 рік – лісничий Радянського лісництва; з 1974 по 1985 рік – голова міськвиконкому Лебединської міської ради; з 1985 по 1990 рік – завідуючий Районним відділом соціального забезпечення; з 1990 по 1993 рік – завідуючий міськрайонним відділом Пенсійного фонду. З 1993 року – перебуває на пенсії.

За весь час праці Федорченко І.Й. нагороджувався медалями, почесними грамотами райкому, райвиконкому, обкому, Міністерства лісового господарства та Міністерства праці і соціального захисту.

Але основні досягнення Іван Йосипович здобув під час обіймання посади голови міськвиконкому Лебединської міської ради. Основну увагу на цій посаді він приділяв вирішенню комплексних проблем благоустрою міста, опікувався сферою житлово – комунального господарства, будівництва житла, газифікації і т.д.

Неможливо перерахувати основних досягнень Федорченка І.Й., але основні можна виділити. Це: розробка проектної документації та будівництво Меморіалу Слави в місті Лебедині; проведення капітальнох реконструкції 4-х мостів через річку Вільшанку, шляхом заміни дерев’яної конструкції на залізо – бетонні (мости по вул. Антонова, Кобижчі, Рози Люксембург та Першогвардійській); за період з 1974 по 1985 рр. збудовано понад 850 квартир, що майже дозволило ліквідувати чергу на отримання житла; збудовано комплекс будівель школи – інтернату для глухих дітей по вул. Маршала Рибалка, 33; збудована будівля поліклініки (пайова участь в будівництві ЦРЛ), добудова до хірургічного відділення; збудовано дитячі дошкільні установи «Зірочка», «Ромашка»; проведена добудова до комплексу будівель ЗОШ №5.

У сфері благоустрою: підготовлена проектна документація на будівництво системи каналізації та водовідведення, розпочате будівництво І черги каналізації (центральний каналізаційний колектор); збудовано насосну станцію; проведено комплекс робіт щодо очистки Лебединського озера (у період з 1976 по 1986 р. працював земснаряд для очистки дна озера); збудовано та капітально реконструйовані дороги, заміна брущатки на асфальтове покриття на дорогах по вул. Леніна, Сумська, Вокзальна, Першогвардійська, Новопостроєна, Карла Маркса, дорога до санаторію «Токарі», дорога до очісних споруд від вул. Будильської до Радянського лісництва; проведений капітальний ремонт всіх багатоквартирних житлових будинків; осушено Труфанове болото, що знаходилося в центрі міста; проведено регулювання річки Вільшанки.

У сфері газопостачання: розроблені проекти та здійснена газифікація промислових підприємств – Лебединський хлібзавод, завод поршневих кілець, завод станочних вузлів, консервний завод, маслозавод. Газифіковано житловий сектор по вул. Сумській, Леніна, Новопостроєній та ін.

Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.

2380

ХІІ. Бухарєв Владислав Вікторович

Бу́харєв Владисла́в Ві́кторович (* 14 березня 1969, місто Лебедин, Сумська область) — народний депутат України, колишній перший заступник Голови Служби безпеки України — начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України.

Спеціальне звання — генерал-лейтенант податкової міліції. Військове звання — генерал-лейтенант

Бухарєв Владислав Вікторович розпочав свою трудову діяльність у 1992 році після закінчення Київського вищого військового інженерного училища зв’язку та служби у Збройних Силах. З червня 1992 року перебував на службі в органах Служби безпеки України на оперативних та керівних посадах.

З грудня 2007 по березень 2010 — перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України — начальникподаткової міліції.

Березень 2010 — березень 2014 — пенсіонер органів СБУ.

Березень 2014 — липень 2014 працює в Службі безпеки України на посаді Першого заступника Голови СБУ — начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.

Липень 2014 — жовтень 2014 року — офіцер з особливих доручень Голови Служби безпеки України.

З жовтня 2014 року народний депутат Верховної Ради України. Обраний по одномандатному 162 виборчому округу. На час виборів — безпартійний. Член фракції «Батьківщина».

Член Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Голова підкомітету з питань боротьби з організованою злочинністю Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності

Має нагороди: Орден «За заслуги» ІІ та ІІІ ступеня, почесна відзнака Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України «Честь, Мужність, Закон», нагрудний знак «Почесна зірка Служби безпеки України», почесна відзнака Служби безпеки України, відзнака СБ України – нагрудний знак «Хрест Доблесті» І та ІІ ступенів, відзнака СБ України – нагрудний знак «За боротьбу з корупцією та організованою злочинністю», інші відомчі відзнаки Служби безпеки України та державних органів влади.

Рішенням 42-ї сесії Лебединської міської ради 5-го скликання від 03.02.2010 року Бухарєву Владиславу Вікторовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».

1884

ХІІІ. Сахно Анатолій Іванович (нар. 05.08.1952 р.)
– начальник Управління організаційної та кадрової роботи Державної служби України з контролю за наркотиками

Анатолій Сахно народився в с.Пристайлове Лебединського району. Навчався в Будильській середній школі, служив строкову службу в прикордонних військах, закінчив Сумський педагогічний інститут, майже 30 років працював у органах державної безпеки України, полковник, член Національної спілки журналістів України, письменник.

Він автор численних статей, історичних досліджень, збірки нарисів «Щоденник «контрреволюціонера», збірки новел «Грішний вогонь», роману-трилогії «Вершина». Нині працює начальником управління в Державній службі України з контролю за наркотиками (ДСКН). Проживає в м. Києві.

Сахно Анатолій Іванович, перебуваючи на високих державних посадах, завжди підтримував тісні зв’язки з м. Лебедином. За його активного сприяння проходила комплексна реконструкція Лебединської ЗОШ №5 у 2008-2010 роках, в 2014 році проведено капітальний ремонт дороги у військовому містечку (мікрорайон Черемушки).

За видатні заслуги перед громадою міста, а також визначну благодійницьку, гуманістичну та громадську діяльність рішенням 48-ї сесії Лебединської міської ради VI-го скликання від 29.04.2014 року Сахну Анатолію Івановичу присвоєне звання Почесний громадянин м. Лебедина.