“Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”, — це рядки з історичного роману у віршах Ліни Костенко, які асоціюються з постаттю піснярки Марусі Чурай.
Маруся Чурай народилася в 1625 році й жила у Полтаві. Вона була дочкою козацького сотника Гордія Чурая, який був старшиною під час повстання Острянина і був страчений у Варшаві як бунтівник.
Маруся лишилася жити з матір’ю. Дівчина вирізнялася неймовірною красою та мала багато залицяльників, серед них був молодий козак Іван Іскра. Але вона була закохана в іншого — Гриця Бобренка, сина хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася.
У 1648 році, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися, а через чотири роки, коли хлопець повернувся, виявилося, що він покохав іншу — дівчину Ганнусю із заможної сім’ї.
Не бачачи сенсу житття без коханого, Маруся вирішила отруїти себе зіллям, але отруту випадково випив Гриць, і помер.
Полтавський суд засудив Марусю Чурай до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра.
В універсалі йшлося: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити”.
Дівчина ходила на прощу до Києва для спокути, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у 28 років, не витримавши втрати коханого. Також існують дані, що вона померла від сухот або стала монахинею.
Маруся Чурай уособлює першу українську жіночу романтичну лірику, і їй приписують авторство таких пісень, як “Засвіт встали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі” та інші.
Першим показав справжні події з життя народної піснярки драматург Григорій Бораковський у драмі “Маруся Чурай — українська піснетворка”, яку написав зі слів старого козака з Полтавщини.
Багатьох письменників також вразила доля Марусі і вони склали про піснярку свої твори: Кирило Тополя – п’єсу “Чари”, Левко Боровиковський – “Чарівниця“, Степан Руданський – “Розмай”, Володимир Александоров –оперета “Ой не ходи, Грицю…”. Марко Кропивницький – п’єса “Дай серцю волю, заведе в неволю”, Михайло Старицький – драма “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, Ольга Кобилянська – повість “У неділю рано зілля копала”, Івана Микитенко – п’єса “Маруся Шурай”, Іван Хоменко – поема “Марина Чурай”, Любов Забашта – поема “Дівчина з легенди”, Борис Олійник – поема “До тієї Чураївни (Парубоцька балада)”.
Одним із найвідоміших творів став історичний роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко. Його відзначили Шевченківською премією у 1987 році.
Критик і літературознавець Михайло Слабошпицький відзначає історичний роман Ліни Костенко як один із найкращих зразків українських творів XX століття:
«Маруся Чурай» Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу… Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова — воно виживе і вистоїть у цьому складному трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».
До 400-річчя з Дня народження Марусі Чурай в бібліотечних закладах Лебединської громади оформлено книжкові виставки та до Всесвітнього дня читання вголос створено відео-ролик «Маруся Чурай. Дівчина з легенди.», який розміщено на ютуб-каналі міської бібліотеки №1.