З нагоди річниці прийняття Загальної декларації прав людини традиційно у грудні в Україні вже водинадцяте проходить Всеукраїнський тиждень права. Відповідне розпорядження №568 від 24.07.2019 року «Про затвердження плану заходів з проведення у 2019 році Всеукраїнського тижня права» прийняв Кабінет Міністрів України. Завдання Тижня — сприяти формуванню правової культури та правової свідомості у суспільстві, підвищувати рівень знань громадян щодо гарантованих Конституцією та законами України їхніх прав у різних сферах життя.
РЕАЛІЗАЦІЯ І ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ
Права людини – це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах життя.
Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту Організації Об’єданих Націй (далі – ООН) стали основою становлення нового інституту права – міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини – визнання людської гідності кожної особи. 10 грудня відзначається в усьому світі, як День прав людини. Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству. Права людини отримали обґрунтування в міжнародному праві, як правовий стандарт до якого повинні прагнути усі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із цим, національного права. Комплекс міжнародних документів – Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p.
Істотний внесок у встановлення стандартів у галузі прав людини здійснює Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Нині до її складу входять 57 держав-членів.
Кожна країна світу, що взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов’язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов’язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини. Слід зазначити, що Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини.
В Україні права людини закріплені в Конституції України. Так, в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина, у якому вказано:
1) всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах;
2) права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними;
3) права і свободи людини і громадянина не є вичерпними;
4) Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані;
прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;
5) права будь-якої людини є універсальними (вони належать усім людям у будь-яких ситуаціях незалежно від соціального становища), вродженими (вони вже належать кожній людині лише за фактом народження) і невід’ємними (це означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його добровільної відмови від цих прав).
До особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України відносять:
- право на життя (ст. 27 Конституції України);
- право на повагу своєї гідності (ст. 28 Конституції України);
право на особисту свободу і недоторканість (ст. 29 Конституції України);
право на таємницю особистого життя (ст.ст. 31, 32, 51, 52 Конституції України);
право на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України);
свобода світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України);
свобода пересування та право вільного вибору місця проживання (ст. 33 Конституції України); - право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України);
- право на судовий захист своїх прав (ст. 55 Конституції України);
право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (ст. 56 Конституції України);
право знати свої права (ст. 59 Конституції України);
свобода від зобов’язання виконувати явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України);
Відповідно до ст. 4 Цивільно процесуального кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Крім того за захистом своїх порушених прав людина може звернутися до Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини – це міжнародна судова установа, уповноважена розглядати заяви осіб, які скаржаться на порушення своїх прав, передбачених Європейською конвенцією з прав людини. Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого значна кількість європейських держав домовилися забезпечувати певні основні права. Ці права викладені у самій Конвенції. Європейський суд (далі – Суд) є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб щодо порушення їхніх прав державами – сторонами Конвенції.
Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію та відповідні протоколи, і які стосуються подій, що відбувалися після дати ратифікації.
Людина може звернутися до Суду лише зі скаргами, предмет яких перебуває у сфері відповідальності суб’єкта владних повноважень (наприклад: парламенту, суду, прокуратури тощо) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій. Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.
Надзвичайно важливо, щоб перед зверненням до Суду людина використала усі засоби судового захисту в державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до усунення порушення, що є предметом оскарження; у протилежному випадку людина має довести, що такі засоби захисту є неефективними. Це означає, що спочатку слід звернутися до національних судів, яким підсудна справа, включаючи відповідну вищу судову інстанцію, для захисту своїх прав, про порушення яких Ви маєте намір поскаржитись до Суду. Крім того, використовуючи належні засоби захисту, необхідно дотримуватись національних процесуальних правил, зокрема, передбачених законодавством строків.