Лебедин у Другій світовій війні
Історія Лебедина пам’ятає чимало краєзнавців, науковців та просто небайдужих громадян, хто намагався записати і задокументувати історію рідного міста. Але найбільший внесок у цю справу зробив Олександр Білик, чиї рукописи з історії м. Лебедина нараховують кілька тисяч сторінок. Особливо цінними в цьому плані є записи про перерід Великої Вітчизняної війни та окупації м. Лебедина. Перебуваючи в цей час в м. Лебедині, Олександр Білик залишив після себе щоденники та історичні замітки, що описують найбільш драматичний період в історії нашого міста. Ці записи є справді унікальними, адже вони дають змогу подивитися на події Великої Вітчизняної війни в м. Лебедині очима їх безпосереднього учасника.
БІЛИК Олександр Володимирович – 14.VII.1903 (Охтирка) – 1.IX.1987 (Лебедин) – краєзнавець, директор Лебединської районної бібліотеки з 1920-1940 рр. Секретар міськкому з 1940 р. Його праця по Лебединській історії охоплює 11 тисяч сторінок рукописних листків.
„Вітчизняна війна на Лебединщині”
О.В. Білик, 1961 р.
І частина
Починаючи з 1938 року в газетах та в доповідях про міжнародне становище все більше підкреслювалося про укладення міжнародних відносин. Одночасно з цим в газетах досить часто друкувались статті, в яких давався аналіз сучасних армій держав Європи, в кінці статті зазначалось, що одна військова одиниця (полк) армії європейської держави за одну хвилинку може випустити на противника з усіх видів зброї стільки-то тонн металу (куль, снарядів, мін тощо), друга держава більше від першої на стільки-то ваги від першої, третя держава ще більше і так далі, а стрілецька одиниця Радянського Союзу значно більше, ніж найозброєніша держава Європи. В газетах поряд з цим весь час підкреслювалося, що кордони наші міцно на замку, що в разі нападу на нас, противника бити на його території і що жодної п’яді своєї землі ми нікому не віддамо. До цього слід додати чутки, які доходили до населення про укріплення наших західних кордонів, вздовж яких збудовані залізобетонні ковпаки, які не можна зруйнувати ніякими снарядами і бомбами, а пройти через цю суцільну лінію оборони ніяк не можна, бо вона занадто міцно озброєна і прострілює весь кордон.
Все це так підняло моральний дух населення, що люди не дуже приймали до серця слова доповідачів про міжнародне становище. В паніку або хвилювання не вдавались.
В кінці лютого 1941 р. з Сум надійшов в Райвиконком якийсь таємний документ, з яким ознайомили вузьке коло відповідальних керівників міста. Голова міськради Карпов К.Г., який був на цій нараді, казав, що на підставі цього документа розроблено план міроприємств по району на випадах ворожого нападу на нашу країну. Зокрема по місту намічено було на випадок війни організувати на 2-3 день після початку військових дій в приміщеннях Райвиконкому міськради, школи № 7, контори райспоживспілки (там де в післявоєнний час розміщена контора Лебединторгу) і музичної школи. Вулицю К. Маркса перегородити метровим парканом біля воріт Райвиконкому і дверей книгокультторгу. Таким чином ця вулиця буде закрита для пішоходів і транспорту. Рух транспорту повинен здійснюватися по Охтирській вулиці, а громадянам обходити територію госпіталю через сад ім. Кірова. Райвиконком планувався перевести в приміщення рай клубу (там де зараз будинок вчителя), Міськраду в піонер клуб (там де зараз контора комбінату громадського харчування), райком КП України в приміщення райсобезу (там де зараз машинно-лічильна станція), а класи школи № 7 розподілити о іншим школам міста. Знайшли куди розмістити в порядку ущільнення виселяємих установи, такі як піонерклуб, робклуб, райсобез і контору Райспоживспілки. Намічався і другий госпіталь в приміщенні учительського Інституту (там де зараз педагогічне училище ім. А. Макаренка). В конюшні та сараях Райвиконкому і Міськради були завезені ліжка, тумбочки, ванни і інші твердий інвентар, а в підвальних приміщеннях Райвиконкому зберігався м’який інвентар (простирадла, ковдри, рушники тощо). Все це було покладено на стелажі, обліковано, замкнено і опечатано і охоронялося сторожами.
Ті установи, які підлягали переселенню на випадок оголошення війни, в свою чергу спланували в приміщеннях-дублерах розташування своїх відділів і кабінетів. Зокрема голова Міськради Карпов К. і автор цих рядків (в той час секретар Міськради) оглянули приміщення піонер клубу і намітили кабінети, а також де будуть стояти столи працівників, де треба провести електропроводку над столами і де будуть телефони тощо. Всю цю проводку було зроблено та третій день після наради. Спочатку це все було тривожно і навівало на сум, але через місяць про це все було забуто і працювали так, якби нічого цього і не було.
Настало літо. Люди пішли у відпустки, хто поїхав в санаторій або в будинок відпочинку, а ті, що залишились на роботі вихідний день проводили як кому забажається. Одні їхали с сім’ями варити кашу на Псел в Токарі або під Курган, другі відправлялись купатися і загорати на озеро Лебедин, а дехто займався своїми домашніми справами.
День 22 червня 1941 р. (це була неділя – вихідний день) видався надзвичайно гарним – теплий, тихий, сонячний. О 6 години ранку радіо передало останні новини, в яких не було нічого особливого, потім як завжди була ранкова фіззарядка, за нею передача для працівників сільського господарства. О 7 годині теж було передано останні новини, такого змісту як і ті, що передавали о 6 годині і після них диктор повідомив, що о 12 годині буде передано по радіо важливе урядове повідомлення, яке саме – не казав. Більшість людей гадали, що буде передано який новий закон. В цей період часу часто урядом видавались нові постанови і закони, які в тій чи іншій мірі спрямовані були на покращення добробуту населення. А диктор через кожні півгодини все казав, що об 12 годині буде передано важливе урядове повідомлення, і ось настала дванадцята година.
Всі хто був і цій час дома сіли біля репродукторів і приготувались слухати це повідомлення. Виступав по радіо тов. Молотов В.М., який сказав, що сьогодні на світанку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Вітчизну. Мінськ, Львів, Київ і багато інших міст бомбили з повітря. Є жертви. Прикордонні війська стримують навалу ворога. Партія і Уряд закликають народ, в цей тяжкий для нашої країни час бути стійкими, витриманими. Зміцнювати трудову дисципліну, множити економіку місць, всі сили на розгром ворога.
Люди були дуже схвильовані цим повідомленням, але паніки не було. Всі вірили в могутність нашої Вітчизни, були впевнені, що партія і уряд вживуть всіх заходів для розгрому ворога. Пройде місяць, але не більше півтора, як ворог буде відкинутий, розгромлений на його території.
О другий годині дня в залі засідань Райвиконкому відбулася нарада активу міста, де були розроблені конкретні заходи по виконанню плану оборони. Нарада була недовга, менш години, і зразу вийшовши з будинку Райвиконкому всі розійшлись по своїм установам вживати заходи по виконанню накреслених міроприємств. Голова міськради Карпов К. і автор цих рядків зразу пішли в Міськраду і за півгодини написали обов’язкову постанову виконкому Міськради про невідкладні міроприємства по місту у зв’язку з воєнним становищем. Там було сказано про світломаскування квартир, про вуличне освітлення, про охорону джерел водопостачання і промислових підприємств, про участь населення в гасінні пожеж, про поводження людей під час повітряних нальотів і багато інших заходів (оригінал цієї постанови експонується в Сумському обласному краєзнавчому музеї). Після того як ми написали і підписали цю постанову, я відніс її і друкарню і сказав, щоб на ранок вона була надрукована в потрібній кількості, а Карпов К. пішов по комунальним підприємствам (електростанція, гуж транспорт, готель тощо).
В понеділок зранку я взяв 4 підводи на транспорті Міськради і зайнявся перевезенням майна в приміщення піонер клубу. До обіду Міськрада була вже на новому місці й устаткована так нібито вона була тут вже не один рік. Монтери з’єднали проводку з лінією, а вона вже була проведена ще в березні, а телефоністи перенесли апарати з старого приміщення, поставили на столах і з’єднали з підведеною лінією. Після обіду Міськрада нормально працювала вже в другому приміщенні.
З понеділка повністю була запроваджена світломаскування. Ліхтарі на вулицях не включалися, вітрини в крамницях не освітлювались. Місто було в темряві. Вікна в житлових будинках завішувались світлонепроникними матеріалами – фанерою, ковдрами тощо. В установах на електролампи навішувались ковпаки з текстури, а вікна заставлялись щільно фанерою. В понеділок переїхали в інші приміщення Райвиконком, райспоживспілка, школа № 7, а в вівторок перегородили вулицю. У звільнених приміщеннях повним ходом йшло устаткування госпіталю.
В неділю 29 червня в обідню пору прибула в госпіталь перша партія поранених. Жінки тепло зустріли бійців. Приносили в подарунок різні ласощі, цигарки, тютюн тощо. Медсестри перевіряли, щоб не давали пораненим міцних напоїв, або заборонених для хворих продуктів – ковбаси, консервів тощо. Ті поранені, що могли ходити жваво розмовляли з відвідувачами біля парканчику про події на фронті.
З кожним днем все більше і більше стали з’являтись місті біженці з прифронтової смуги. Спочатку вони прибували одинаками, хто як зумів і на чому добратися до Лебедина, а потім стали приїздити організовано, ешелоном. Майже щоночі десяток-півтора вагонів прибувало в Лебедин з евакуйованими євреями з Овруча, Бердичева, Житомира Олевська і інших прикордонних міст. Місце для зупинки була відведена для них російська школа (там де тепер знаходиться школа глухонімих). Всі вони вимагали влаштувати їх на невелику квартиру (2-3 кімнати з ванною) в центрі міста, якщо не поруч з міліцією то на найближчій біля неї вулиці. Але райком КП України і Райвиконком прийняли рішення направити їх в села, щоб вони змогли там працювати в колгоспах, для чого правлінням колгоспів дано розпорядження щоденно відряджати полуторки в розпорядження Міськради для вивезення в села евакуйованих євреїв. Колгоспні шофера працювали на вивозці сумлінно. Годин до 4-5 дня приміщення російської школи повністю звільнялось від людей, а на ранок знову така-ж картина. Ті шофера, які по 2-3 тижні щодня возили евакуйованих казали, що на другий день після приїзду в село біженці вимагали від голови колгоспи квартири, а також виписати їм яєць, меду, масла і курей. На пропозицію голови колгоспу йти працювати, спочатку заробити, а потім вимагати, вони від праці категорично відмовлялись, посилаючи на хворобу і різні причини. Дивно те, що щодня шофера робили по 3-4 рейса в таке невелике село, як Ревки і за яких-небудь 3-4 дні роботи вони привезли в село більше біженців ніж у цьому всіх жителів, а пройшло три тижні роботи шоферів і євреїв в селах району немає зовсім. Де вони дівались і коли зникали невідомо. За час з початку війни і до моменту окупації в м. Лебедині залишились з числа біженців-євреїв близько півтора десятка людей, які були на початку грудня 1941 р. розстріляні німцями на території лебединського авіамістечка.
Біженці не єврейської національності їхали більше підводами, які були спеціально обладнанні. На дорогах було збудовано з фанери або заліза щось схоже на циганське шатро, серед скарбу якого виглядала жінка з дітьми. Так як і в циган ззаду підводи бряжчала цеберка. По берегам Псла, а також біля озера Лебедин цих підвод було завжди багато. Тут паслися коні, в казанках варили страву, прали білизну. Одні від’їжджали, другі при’їжджали і так безпере водно день і ніч. Звідки вони прибували і куди їхали нікого це не цікавило. Ця категорія евакуйованих не була такою вимогливою, як перша та власне вони нікуди і не звертались за допомогою. Такий рух біженців на підводах не зменшувався і не збільшувався до самої глибокої осені. Багато було за цей час в нашому місті різних випадків і пригод з евакуйованими. Приводити їх тут немає рації та й місця. Але про один з трагічних випадків я не можу не згадати, без жалю.
Молоді, вродливі, життєрадісні люди, років 30-35, евакуйовувалися по підводі з Одеської області, він працював директором середньої школи, а вона, його дружина, вчителькою в цій-же школі; у них було двоє чепурненьких дітей – хлопчик і дівчинка. В лебедині вони зупинились в Чалівці, біля річки. В лісі вони натрапили на гриби, назбирали їх, наварили та добре поїли, отруїлись ними і всі загинули. Майно по акту було передано на збереження транспорту Міськради, а їх заховали всіх в одній могилі на Покровському кладовищі. Думка була така, що два-три місяці війна закінчиться, ми піднімемо акт, знайдемо родичів загинувших, віддамо їм майно, покажемо могилу, але вийшло зовсім інакше. Війна поглинула все. Не залишились ніяких документів транспорту, померли і ті люди, що працювали до війни тут, нічого не залишилось того, що було до війни, все загинуло. Встановити прізвища цих людей, звідки вони – встановити не можна. Безвісти загинули.
У дворі Райвійськкому завжди було повно людей. Майже ніхто з військовозобов’язаних не проходив медичної комісії. Ледве встигши скласти списки відправили мобілізованих партію за партією на вокзал, спочатку з духовим оркестром, а потім після батьківського слова військового комісара капітана Семилітки П.
В перших числах липня місяця був створений з партійно-радянського активу винищувальний батальйон, завданням якого було вести боротьбу з можливим повітряним десантом фашистів; виловлювати і знешкоджувати диверсантів, шпигунів; охороняти від диверсії промислові об’єкти; здійснювати патрулювання по місту. Спочатку в цьому батальйоні було більше 100 чоловік, але поступово кількість бійців все зменшувалась і через місяць залишилось не більше 65 чоловік. Трохи вище я сказав про ті завдання, які стояли перед батальйоном, тепер розповім про те, що ж ми робили. Щодня після закінчення роботи ми збиралися в штабі батальйону, який був в тому будинку, де зараз Райбібліотека для дорослих, а потім після переклички строєм йшли по вулицях К. Маркса, Замковій і Михайлівській прямо в парк. Там вчились ходити строєм, вивчати армійські статути, шляхом зачитки (один читав, а решта курять або дрімають), а одного разу стріляли з польської гвинтівки по 5 патронів і польського ручного кулемета теж по 5 патронів. О 7-ій годині вечора наші заняття кінчались, а як не хватало курева то й раніше, і ми тим шляхом прямували до свого штабу. Їдучи в парк і з парку ми весь час співали одну пісню «Катюша» (розцвітали яблуні і груші), як тільки її кінчали зразу-ж знов починали спочатку і так без кінця (виходило так, як ото в попа була собака). Крім Катюші ми більш нічого не співали. Командиром винищувального батальйону був Пивоваров Петро Полікарпович. Він людина не військова (в той час він працював директором Кінотеатру), військових тонкощів не знав, сувору дисципліну держати не міг, через те, що йому довелося командувати своїми друзями і приятелями, з якими він і більшості був на «ти». Великим недоліком батальйону було ще й те, що в батальйоні не було зброї. З серпня місяця в штабі батальна було введено, так зване «казармене положення», цебто в декількох кімнатах стояли тапчани, на яких лежали самі матраци набиті соломою. Чоловік 20 бійців повинні були ночувати в штабі на випадок тривоги, а зброї знов таки не було. Тоді вирішили, щоб брати з собою мисливські рушниці кому припадала черга получати в штабі, але таких у яких були рушниці було небагато, 3-4 чоловіка в день, а решта ночувала так без зброї, аби не дома.
В кінці липня було видано розпорядження райміліцій здати населенню всю зброю навіть і мисливську. Контроль за виконанням цього розпорядження був недостатній, а тому значна кількість зброї, особливо на селі, залишалась у населення. Ті рушниці, що були здані близько місяця валялись у дворі міліції, а потім навантажені на автомашину, як дрова і відвезені у Суми. Після цього наказу на чергування приходили без рушниць, мотивуючи тим, що здали зброю в міліцію. На прохання командування батальйону, видати з одібраних у населення рушниць, частину придатної зброї для озброєння бійців, міліція відмовила в проханні. Ночувальників з кожним днем становилося все менше та без зброї не було сенсу й ночувати. Райком партії і Райвиконком зовсім перестали втручатись у справи винищувального батальйону, охолонув і командир, якого в серпні забрали в партизанський загін. В середніх числах серпня в штабі батальйону сиділи біля телефону працівники ОСО-Авіахіму, а батальйон фактично перестав існувати.
За рішенням Сумського обкому КП України у нашому районі організовувались чотири партизанських загони. Перший під командуванням голови Міськради Карпова К.Г. (місце розташування загону Гарбузівка, Ситники); другий загін під командою зав. Транспортом міськради, партизана громадянської війни Безкоровайного Т.П. (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво); третій загін під командуванням Карпова І.О. секретаря Нарсуду (місце розташування загону Боковенька, М.–Бобрик) і четвертий загін під командуванням директора Учительського Інституту Скоробагатька Ф.Є. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба). В райкомі партії складались списки бійців партизанських загонів, визначались завдання кожному загону, розподілялось продовольство, спорядження, одяг тощо. Загальне керівництво всім рухом опору, покладалось на районний підпільний партійний комітет у складі Сердюк Іларіон Іванович (перший секретар райкому партії), Іщенко Іона Григорович (другий секретар райкому партії) і Линник Олександр Миколайович (голова виконкому райради). Командування всіма партизанськими загонами доручено було Линнику О.М. (партизан громадської війни, депутат Верховної Ради СРСР). Починаючи з другої половини серпня місяця велась інтенсивна заготівля харчових продуктів, взуття і одягу для партизанських загонів. Все це звозилося у двір транспортної контори Міськради де ї зберігалась по коморах (в’їзд у двір контори був з базару, що на «помийнику», приблизно там, де зараз стоїть крамниця лісоторгівельного складу). Особливу увагу було приділено заготівлі спирту, який доставлявся з Будильського спиртзаводу і зберігався в поїздах транспортної контори. Чомусь спирт майже щодня переливався з однієї посудини у другу обов’язково в присутності декількох чоловік, іноді, навіть, і не з партизан. Тут же в підвалі на перевернутих ящиках лежали в безладі огірки, помідори, шматки хліба і таке інше, що мабуть було закускою після зняття проби спирту. З підвалу завжди чути було жваву розмову і йшов густий тютюновий дим. Робота по організації партизанських загонів, їх склад і місце розташування були таємні, але не дивлячись на сувору таємницю люди про все це добре знали.
Для охорони майна населення міста, а також для порядку міськрадою через своїх депутатів були організовані по вулицях патрулі, в обов’язки яких входило стежити за порядком на вулицях, особливо за світломаскуванням, затримувати в разі появлення шпигунів та злодіїв, а також охороняти колодязі від отруєння їх диверсантами. Патрулювання вів по черзі кожен двір, але не менше як дві особи в патрульний загін. Для виконання цих обов’язків виділялись звичайно чоловіки, але зв’язку з тим, що дозволялась підміна, виходили на чергування здебільшого старі жінки, які посідавши на лавці, найближчої колодязя, сиділи і займалися пересудами невісток та плітками і годин в десять вечора розходились до дому спати. На цьому патрулювання, власне кажучи, і закінчувалося, а в другій половині серпня місяця воно зовсім припинило своє існування.
Незабаром після початку війни, приблизно з початку липня місяця, почалося масове патріотичне піднесення. Багато з молоді з’являлись в райвійськкомат і прохали записати їх добровольцями, оголошуючи в газеті „Соціалістичне життя” про свій вступ добровільно в армію, але були й такі, на превеликий жаль не поодинокі випадки, коли оголошували через газету про свій вступ до армії, а насправді сиділи дома доки не прийшли німці (штукатур Брага з Боднівки, Бубон Горошко і інші). Пішов добровольцем в Радянську Армію і перший секретар Лебединського Райкому комсомолу Курило Володимир Михайлович (після війни він залишився живий і в одному з районів західної області України працює секретарем райкому партії і до цього часу (1969 рік).
З самого початку війни, розповсюджувались різні версій про шпигунів і диверсантів, причому фантазії не було меж. Усякого не Лебединського мешканця хто носив бриль або галстук підозрівали в шпигунстві. Дуже багато було балачок про випадки отруєння колодязів шпигунами, для чого уведено було патрулювання по місту.
Селищанською вулицею їхав на мотоциклі якийсь чоловік досить гарно одягнений і з бакенбардами. В зв’язку з тим, що дорога на цій вулиці дуже піщана їхав помалу і декілька разів мотор переставав працювати. Хлопці, які в той час грали на вулиці в футбол, оточили цього мотоцикліста, стягли його з машини і передали дорослим, які повиходили з дворів. Він щось булькотів і не міг стояти на ногах. Німецький шпигун вирішили люди і гуртом потягли його в міліцію. Там заперли його п’яного в камеру, а ранком виявилося, що він з льотчиків Лебединського авіамістечка, приїхав в Лебедин по яких справах авіаполку і маючи вільний час вирішив з’їздити до знайомих дівчат в село Боброве звідки і їхав. Цей штрих приведено з метою показати пильність населення і навіть дітей. Таких випадків було дуже й дуже багато і приводити всіх їх тут нема сенсу та місця. До цього треба додати, що з початку війни і до моменту окупації шпигунів, диверсантів и повітряних військових десантів на території Лебединського району не було виявлено.
В крамницях з кожним днем становилося все менше й менше різних ходових товарів. В перші дні зникли махорка і тютюнові вироби, мило, сірники, сіль, а потім і все інше крім кофе і зубного порошку. Нестійкі стали ціни на базарі. Поширилась спекуляція продовольчими товарами і предметами широкого вжитку.
По місту у різні сторони їздять підводи евакуйованих. Куди вони їдуть і звідки невідомо, та цим ніхто і не цікавиться. Біля репродукторів, що на будинку радіостанції, юрби людей, які слухають зведення інформбюро.
В Міськраді завжди людно. Одні беруть свідоцтво на евакуацію. Це свідоцтво в дорозі давало право в першу чергу сісти в потяг, одержати в дорозі харчування і таке інше, а ті що їхали без свідоцтва цих переваг не могли мати. Райком партії і райвиконком надіслали до Міськради список громадян м. Лебедина, яким не слід видавати свідоцтва на евакуацію. Мети заборони видачі свідоцтва не зазначено, але й без цього було відомо, що в списку були всі ті, що залишались в партизанських загонах, а потім були ще й ті яких намічалось залишити для підпільної роботи в місті. Голова Міськради Карпов К.Г. з самого початку війни в Міськраді не працював. В перші дні війни він з ранку і до смерку був присутній на щоденних засіданнях то в Райкомі, а потім коли він був затверджений командиром партизанського загону він зовсім перестав цікавитись роботою Міськради. Зав. відмісцьгоспом Коростіль О.Д. теж був коли не на засіданнях, то виконував різні доручення райкому партії і Райвиконкому і в Міськраду з’являвся тоді коли потрібна була печатка до якого не будь акта. В Міськраді працював один секретар з апарату який поступово танув, як сніг у березні місяці. То одного заберуть в армію, то другого, а заміняти ніким.
Не струнко почався учбовий рік в школах міста. В приміщенні Учительського Інституту було організовано госпіталі теж саме і в школі № 7. Учительський Інститут тимчасово було переведено в хірургічне відділення райлікарні, а потім через два тижні розміщено в різних школах міста. Класи російської школи і школи № 7 були розміщені по іншим школам. Ті ж школи, які прийняли класи інших шкіл були надзвичайно перевантажені. Діти навчались через день і то по якійсь скороченій програмі.
8 вересня 1941 р. о 12.20 годині чотири німецьких бомбардувальника вперше показались над Лебедином і скинули декілька бомб на авіамістечко, які не завдали ніякої шкоди. Поява ворожих літаків, вибухи бомб, стрілянина з зеніток створили в місті тривожний настрій. На підприємствах і в установах почали копати у дворах щілини, пристосувати підвали і різні укриття, що підсилювало панічний настрій мешканців в міста Лебедина.
12 вересня 1941 р. об 11 годині 10 хвилин шість німецьких літаків налетіло на південну частину міста і скинули безладно бомби. Декілька бомб впали на авторемзавод тепер завод поршневих кілець), які не заподіяли істотної школи будівлям і спорудам, вбивши тільки двох підлітків – синів директора заводу, які стояли на ганку контори і спостерігали, за польотом бомбардувальників. Декілька бомб, з тих які скидались на авторемзавод, відхилились від цілі і впали по вулиці Щорса. Одна з бомб влучила в будинок викладала Учительського Інституту Волошина Петра Євдокимовича і вбила його стару матір. Останні бомби були безладно скинуті в район вокзалу і біля нього не завдавши істотної шкоди. Біля залізничного переїзду по Охтирській вулиці була викопана трикутником щілина, куди під час нальоту літаків набилося повно народу і хлопець, який прибіг не мав можливості втиснутися за відсутністю вільного місця, а ліг в декількох метрах від щілини. Одна з великих бомб попала у вершину трикутника щілини, змішавши людей з землею. Комісія, яка виїхала на місце пригоди визнала по решткам, що в щілині було приблизно п’ятнадцать чоловік, які всі загинули. Хлопець, який не зміг влізти в щілину, а лежав у віддалі від неї залишився живий. Хто ці люди, що загинули, звідки вони, скільки їх було у щілині, невідомо.
З 10 вересня 1941 р. в місті пішли балачки про німців, які нібито висадились з літаків в Недригайлові, то приїхали на мотоциклах в с. Вільшану побули там недовго і поїхали. Ніхто точно нічого не знав, а видумував те, що йому захочеться. Штаб винищувального батальйону, вірніше не штаб (винищувального батальйону вже не було), а чергові ОСО-Авіахіму весь час тримали телефонний зв’язок з Недригайлівським і Штепівським районами для вияснення місця появи фашистів.
15 вересня 1941 р. об 10 годині 40 хвилин налетіло 8 літаків, які скинули декілька бомб на Труфанове болото, які не завдали ніякої шкоди. Починаючи з цього дня ворожі літаки щодня з ранку і до смерку кружляли над м. Лебедином, вишукуючи об’єкти для бомбардування, але бомби скидали рідко.
У крамницях цілком зникли товари і більша частина крамниць не відкривалась зовсім, інші навпаки були відчинені день і ніч і не запирались (крамниця під Райфінвідділом). Через таке тривожне становище не збирався і базар. Люди сходились десь у кутку вулиці групами чоловік по 10–15 і тут одні продавали, а другі купували. В разі нальоту ворожих літаків всі зразу ховались під дерева або по хатам. Похорони померлих відбувались без музики, щоб чути було гудіння моторів літаків, а по-друге мідні труби духового оркестру блищали на сонці й могли бути об’єктом для ворожих літаків. Не було вінків и довгих процесій. Покійників везли на возі, прикривши труну для маскування зеленою тканиною або биллям. Проводжаючи не йшли за труною щільно лавою, а так поодаль по 3-5 чоловік попід тинами, а вже на кладовищі всі сходились до купи і ховали так як слід.
З 15 вересня 1941 р. почали звільняти робітників і службовців, яким оформлювали трудові книжки і інші документи, а також видавали евакуаційні гроші; надійшло розпорядження палити архіви установ, але точних вказівок, що знищувати, а що залишати не було, а тому не без зловживань, особливо з фінансовими документами. Архіви банку і ЗАГСу були вивезені 14 вересня 1941 р. В цей же день виїхав залізницею дитячий будинок. Повантажили на платформу станки і різні машини авторемзаводу, деякі частини машин електростанції і других підприємств. З колгоспів відправили своїм ходом на схід порідку велику рогату худобу голосним чином, з таких колгоспів: ім. К. Маркса (Бишкінь), «Авангард» (Лебедин) і «Червона Зоря» (Бережки). Племінну худобу колгоспу «Червона Зоря» супроводжував зоотехнік держплемрозплідника Кириченко Г.П., зоотехнік колгоспу «Червона Зоря» С.М. Гайдаш, доярки: Савченко М.Х., Клименко П., скотарі: Звягольский К.С., Гайдаш О.П. і Звягольский О. Всього було відправлено 260 голів великої рогатої худоби. В ці дні були відправлені на схід теж своїм ходом трактори колгоспів.
Трудова дисципліна в установах и на підприємствах міста зовсім впала. Хто хотів і коли хотів приходив на роботу; побувши трішки йшов собі додому. Після нальоту літаків взагалі вже не працювали. Керівники організацій і установ на роботу приходили рідко і то тільки для того, щоб відмітитись, що був, посилаючись на те, що вони дуже завантажені засіданнями в Райкомі партії і Райвиконкомі або, що вони зайняті партизанськими справами. В основному вони займались підготовкою для себе транспорту, бували на возах будки, складали туди свій скарб і забравши сім’ю рушали в дорогу на схід, мало турбуючись про долю свого підприємства чи установи.
В школі № 1 розташувалася якась військова частина, бійці якої юрбами ходили по місту; у дворі стояли похідні кухні, паливом для яких були шкільні меблі. Командний склад цієї частини виїхав кудись декілька днів тому, а бійці жили доки були продукти харчування.
Всі школи міста припинили заняття. Установи не працювали, з підприємств міста працювала одна електростанція. Майже всі лікарні вже евакуювалися, а через це і поранених нікому було обробляти. Жалісливі жінки взялися самі приймати поранених і доглядати за ними. В палатах і коридорах лікарні соломи, понатаскували з дому простирадл і поклали поранених; ці-ж жінки робили перев’язки і годували хворих, тим що назбирали по дворах, але харчі були добрі і поранені не голодували. Госпіталь в цей час виїхав з Лебедина кудись на схід країни.
22 вересня 1941 р. через місто по шляху на Михайлівку пройшла свіжа дивізія, одягнена в нове обмундирування і добре озброєна. Народ вітав молодих бійців, пригощали їх хто чим зміг. Люди мали надію, що вони відкинуть німців або принаймні зупинять їх.
23 вересня 1941 р. вперше чути було гарматну стрілянину в бік Недригайлова, Веприка. Стрілянина з кожним днем все посилювалась, а по вечорам видно було навіть спалахи.
25 вересня 1941 р. в місто стали надходить великі партії поранених з тієї дивізії, яка три дні тому пройшла через Лебедин по дорозі на Михайлівку. Бійці казали, що поранені вони були в боях під Штепівкою. Весь цей час сотні жінок були зайняті доглядом за пораненими. Одні збирали білизну, другі прали Ії, треті зносили харчі (курей, мед, фрукти, овочі тощо), інші варили їжу, окремо були такі, що доглядали хворих. Вони не рахувались з часом, додому тільки навідувались, а всі думки їх були біля поранених. Це була велика патріотична робота. Це був героїзм. На жаль після війни це нічим не відмічено і зараз дуже важко встановити хто ж персонально приймав участь в цій роботі.
Далі буде….