Голодомор 1932-1933 рр.

МИ ПАМ’ЯТАЄМО

До 80-х роковин Голодомору 1932-1933 рр.
Мартиролог Голодомору 1932-1933 рр. в м. Лебедині

1911

Минає восьмидесятиріччя однієї з найжахливіших трагедій в історії українського народу і всього людства – Голодомору 1932-1933 рр., який, наче страшний, ненажерливий молох, поглинув мільйони людських життів. Історія людства занотувала багато жахливих минулих подій. Світова історична наука нараховує 58 голодів на Землі упродовж останньої тисячі років. Три великих з них були у найхлібнішому краї менше, ніж за 100 років.

ХІ
… Сердитий вітер скиглить в тузі
А з ним разом заплакали люди,
Що до кладбища купою йдуть.
За плечами у мішках несуть
Дітей своїх. Ті плачуть, б’ються
Із смертним криком мов сміються.
З дірок голівки висувають
Одно за одним. Боже мій!
Зглянься батьку! Тож син твій.
Вони у тата хліб прохають
Бо голод муче. Люд іде…
До гроба смерть усіх веде.

ХІІ
Де може батько хліба взяти
Для себе і сім’ї його?
Куди піти хоч попрохати
Шматок черствий? Він свого
Життя не шкодить у блуканні
По селах. Там за річкою, в долині
Не раз доводилося спать
Бо гірко хліб чужий шукать.
Скрізь люди ходять помарнілі,
Шукають хліб. Не у хатині –
Сидять старі у сірячині
З нужди і праці зголоднілі
І смерть чекає всіх одна:
„Коли ж до нас прийде вона?..”

З поетичного твору Г.А. Бурика „Домовина”
Березень 1937 р.
(ДА СБ України, Суми – Спр. 2152. – Арк.. 100. Рукопис. Оригінал)

Цей вірш студент Лебединського педагогічного технікуму Бурик Григорій Арсентійович, що народився в 1920 році в с. Косичеве Лебединського району Сумської області написав під враженням від голоду, який він та його батьки пережили. „Контрреволюційний вірш” став одним із пунктів обвинувачень Г. Бурика. Вироком спец колегії Харківського обласного суду в серпні 1937 року його було засуджено до позбавлення волі строком на 3 роки. У 1962 році ухвалою Пленуму Верховного суду УРСР справу закрито за відсутністю складу злочину.

Голодомором 1932-33 років було охоплено майже всю територію Сумської області, а в окремих районах, як наприклад, у Лебединському, від голоду померло близько 45% населення, в місті Лебедині понад 30%.

1914До причин Голодомору 1932-1933 рр. можна віднести багато факторів, що в основному були викликані політико. „Великою зламу”. Місто Лебедин дуже важко переживало так званий «Великий злам». Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав „найвищу міру соціального захисту” – розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією всього майна. Амністія в таких випадках не передбачалася. В народі цей драконівський акт назвали „законом про 5 колосків”. Становище в місті було катастрофічним. Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі у 1932 р. не вдалося. Уповноважений по розкуркуленню в місті Лебедині Маркіян Дем’янович Шевченко наказав застосувати по місту Лебедин тверді заходи.

В жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. Восени 1932 р. в Україну прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, яка перевела республіку на надзвичайний стан. Для „вибивання” українського хліба були залучені загони Червоної Армії та НКВС, армія комуністичних, радянських, комсомольських, профспілкових активістів, сільські вчителі.

Головним репресивним заходом для Лебедина стала реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фонду колгоспів, які знаходилися на підпорядкованій Лебединській сільській раді території. У пошуках зерна партійні активісти обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. У селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси: картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства та інших класів Лебединщини.

1913

В листопаді 1932 р. радянський уряд видав закон про заборону колгоспам видавати селянам зерно доти, поки не буде виконано державний план хлібозаготівель, і на цей період припав пік смертності від голоду, як в місті Лебедині, так і по всій Україні. Для запобігання втечі селян з колгоспів у міста, у грудні 1932 р. запроваджено систему внутрішніх паспортів: паспорти видали тільки городянам, так що селянин не міг без особливого дозволу сільради залишити село. Своїм безпаспортним статусом селяни примусово прив’язувалися до колгоспної землі, як колишні кріпаки до поміщицької.

Конфіскація усіх виявлених продовольчих запасів в місті Лебедині та в населених пунктах, приписаних до Лебединської сільської ради призвела до випадків голодної смерті у багатьох селянських родинах. Голод, який поширювався протягом усього 1932 року, в Лебедині набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Люди вмирали усю зиму 1932-1933 рр. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання почалося фактично на початку березня 1933 р. Масова смертність в Лебедині набула нечуваних масштабів. Підраховано, що кожний член селянської родини на Лебединщині мав близько 1,7 кг зерна на місяць. Залишившись без хліба, голодуючі селянські сім’ї вживали у їжу різні сурогати: кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації, товчену кору і листя дерев тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м’яса котів, собак, щурів і дохлих коней. Органи ДПУ реєстрували навіть випадки канібалізму – людожерства і трупоїдства.

На території Лебединської сільської ради люди вимирали сім’ями. Вмирали передусім хлібороби, мешканці села. Першими вмирали від голоду чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми. Другий пік Голодомору стався у квітні – червні 1933 р. Це був апогей Голодомору. За обчисленнями фахівців статистичного аналізу, у ті місяці найбільшого лютування голодної смерті в Україні щодня вмирало приблизно 25 тис. осіб (один нинішній Лебедин), тобто понад 1000 осіб щогодини, або ж – 17 осіб щохвилини.

Чому дволикі стали люди?
Чому ми з голоду вмирали?
Чому церкви поруйнували?
Чому, чому, чому, чому
Гонили правду у тюрму?
Чому так знищили багато?
Чому не судять винуватих?
Коли це ще таке було,
Щоб пісня кинула село?
Чому ми боремося знову,
Щоб воскресити рідну мову?
Чому?

1912

Але були і ті, хто допомагав мешканцям Лебедина вижити в ті страшні часи. Багато добра зробив людям референт комітету заготовок Лебедина Павло Євменович Боровський. Та пильне око катів перекреслило його життя. Сценарій відомий: донос „народного патріота”, допити, судовий фарс і далекі табори. Арештовував його сам начальник Лебединської міліції. Але незважаючи на все він вижив, і через багато років повернувся на Лебединщину.


.


.


.


.

Спогади Куткового Олександра Васильовича,
1923 р. н., мешканця м. Лебедина

1907

29 липня 2006 року

– В 1933 году мне исполнилось естественно 10 лет. Я очень хорошо помню этот период переживания здесь у нас на Лебединщине этого периода голодомора. В 1932 году мой отец с Лебедина переехал (он в районном отделе милиции работал следователем), но он переехал в Михайловку, совхоз Михайловский, заместителем директора по снабжению. Естественно в 1933 году наша семья голода не испытывала, и не только наша семья, но и все рабочие и служащие, которые работали там в совхозе. Работников обеспечивали продовольствием, но, естественно, за деньги, выписывали. Но поскольку я учился там в школе Михайловской, то я с учителем по военному делу ходил на реку Пселл, где много…(а это уже был голодомор). Выходили на реку Псел, и мы были очевидцами, как там школьники лазили бедные, которые не имели ничего кушать. Вот это вот, из гнезд яички вытаскивали ворон.

– Це Ваші однокласники тобто?

– Да, да, голодные бедные были. А сам преподаватель говорит, чтоб ворон стрелять принесли мне несколько пирожков.

– Викладач просив Вас?

– Да, да, чтобы вот. Я пошел домой к маме, взял ему пирогов несколько штук, и я стрелял этих ворон. Эти вороны хватали дети бедные и уносили домой.

– І вчитель теж голодував?

– Наверное. Хотя учителям официально выдавали по 400 грамм в сутки хлеба. Учителям, преподавателям. Это такой период был. Но дело в том, что те люди, которые не хотели идти в колхоз и дома имели запас продуктов. А принуждали в колхоз идти силой даже. Наша школа была недалеко от сельсовета Михайловского. И председатель сельсовета вызывал к себе тех людей, которые не желали идти в колхоз, ложил наган на стол и приказывал им вступать в кохоз. Те, которые не вступали в колхоз… Действительно ходили по дворам и выбирали все до тла. Люди вынуждены были летом ходить по полям и собирать колоски. О том, что не было урожая – это все ерунда. Я хорошо помню. Ну мне 10 лет было. В сентябре месяце 1933 года исполнилось 10 лет. Я хорошо помню это. Сам очевидцем был, когда под заборами бедные пухлые люди лежали уже с пухлыми ногами. Это такое действительно было.

– І в Михайлівці, і в Лебедині?

– И в Лебедине, и в Михайловке. Хотя Михайловка – это село, Лебедин – город, то здесь больше людей. Я по всему городу то не бегал. Ну и в отношении того, это искусственно ли было? Мне думается вот сейчас, я уже осознаю это положение. Мне думается, и оценивая ту обстановку, шо в этот период была, шо это было сделано было у нас на Украине искусственно, не естественно. Урожай был, так или иначе, просто вынуждены были в период коллективизации вынуждены были заставлять людей, выбирали у них даже… Пойдешь в колхоз – значит будешь иметь продукты, не пойдешь – значит ты помирай. Вы представляете, вот такой период был.

– Ви пам’ятаєте ці бригади, що ходили? По скільки чоловік їх ходило? Хто ходив забирати продукти?

– По 3, по 4 человека. Больше, конечно, те партийные, ну и непартийные привлекались к этой работе. Ну были там по 3, по 5 человек. Приезжали, забирали. Там, где знали, шо много, ну то бывшие кулаки. Знаете? Они имели лошадей там. Урожаи они хорошие, хороший хлеб имели. Так они туда подводами приезжали, выбирали все, буквально все выбирали. Ну люди вынуждены были прятать свое зерно. Вот печка. Я уже забыл как это называется «подполье» у печки. Потому шо на погребах, в погребах там, в сараях – все это находили зерно. Ну, что еще надо сказать? Собирали колоски вот эти. Несчастные ходили с сумочками, собирали колоски. В конечном итоге издали такой закон – постановление какое – то издали о том, что запрещать собирать колоски эти. Вы представляете? Запрещали. Естественно, людей гнали с этих полей, а на полях оставалось людей много. Так что это было. Отрицать об этом совершенно нельзя. Я хорошо помню. Ну 10 лет ребенок не вот такой маленький как моя внучка, а… Я хорошо помню это. Ну и после 1934 года начали. Естественно колхозов больше у нас уже образовалось, начали работать в колхозах и зарабатывать люди начали на трудодни, так сказать, на палочки на эти. Начали получать люди продукты, начали трудиться. В колхозы эти. Но связано это с тем, что принудить людей уйти в коллективные господарства.

– А люди супротив якийсь чинили? Ховали худобу, щоб не вступать в колгоспи? Чи ні? Йшли спокійно в колгоспи?

– Не, сопротивления не было. Сдавали лошадей там своих, сдавали. Потом у заможных вот этих кулаков, хороших хозяев, у них были веялки вот эти ручные. Знаете? Веялки эти отдавали, которые веяли зерно. Все сдавали туда, лошадей сдавали. А такого сопротивления я не помню, шоб это было. Ну там в Михайловке я имею в виду. Может где – то и сопротивлялись, всякое давали сопротивление. Я лично не помню. Знаете, по селу надо общаться бегать. Не один день и не один час это проводилось. Несколько месяцев, полгода, год, может быть.

– Чи помирали в цей час люди від голоду?

– У же после, в 34 – 35 году уже голодомора такого не было. Но уже в 35 году, не заню по какой причине, то мы переехали сюда опять в Лебедин, потому шо наш дом был здесь. Просто отец закрывал его. В 34 году мы сюда переехали. А в 1935, 1936 году в Лебедине здесь была очень ограниченная продажа хлеба, которая выпекалась в пекарнях. Одна пекарня была. И возили хлеб на лошадях Вот эти будочки деревянные такие. И эти люди вынуждены в 2 часа, в 3 часа ночи, зимой, и я в том числе, занимали очередь. Тогда магазин был такой центральный, хлебный магазин. Вот там, где лаки, краски продают. Ну там закусочная была. И мы занимали очередь в 2-3 часа ночи. Причем, зимой, в холод. Нам продавали в руки одну буханку, причем только белого хлеба. Только белый хлеб. Серого, ржаного хлеба не продавали. Люди бедные страдали. Ну по селам те, что получали зерно на трудодни… Ну, а в городе у нас тяжелая обстановка была, даже после голодомора. Ну, с чем это связано я не могу осознать. Но факт такой был.

– А під час голодомору люди помирали?

– Конечно, я сам видел мертвых под заборами людей.

– Хто їх потім збирав, хоронив?

– Конечно, собирали. Хоронили. Ну, там родичи, знакомые, близкие, соседи убирали людей. Были такие, шо он лежит бедный без сознания – уже все. Ну и пухлый сам, отечный, с голоду человек умирает. И так погибали. Я видел. Помню хорошо.

– Багато таких людей було?

– Порядочно. Я не считал, конечно, сколько их там в Михайловке было. Ну я сюда не приезжал. Ну, в Лебедине ж тоже наверняка были. Я маленький был. Не мог с Михайловки я приходить в Лебедин.

– Чи були випадки людоїдства?

– Не, такого не было. Может быть в других местах и были, а у нас не было.

– А коли цей голод почався: весною, осінню?

– Он начался с осени 1932 года, а вершина его дошла до осени 1933 года, тоесть почти год.

– В 1932 році осінню люди повинні були зібрати врожай?

– Они собрали и у них запас хлеба был, но забирали же этот хлеб у них. И они оставались без хлеба. И 1933 год наступил, а у них хлеба нет, бедные. Вот эта соседка наша, вот эта в первой квартире, она сама пережила. Ей было тогда 14 лет. С ней Вы тоже можете побеседовать. Она сама была пухлая, и когда работала в колхозе. Она зарабатывала какой – то кусочек хлеба из макухи. Она сама не кушала – это она мне рассказывала, а приносила матери. А отец у них был кузнец, хорошо зарабатывал, умер от голода. Мать умерла от голода, а она вот бедная выжила. А сейчас ей 86 лет. Ну, я не ощущал. У нас все было: и крупы, и масло, и молоко. Все за деньги в совхозе выписывали. Тогда Сумской области не было. Тогда была Харьковская область. В Харькове был Харьковский трест совхозов. И Михайловский наш совхоз входил в этот трест. Ну мой отец работал заместителем директора, он хорошо очень работал, снабжал, ездил фураж добывал. Тогда не так легко все это было. Он хорошо работал. Его награждали там. Управляющий трестом ружье охотничье ему…, он хорошо работал. Ну, естественно, наша семья… У меня брат еще старший был, сестра и сама. Нам выдали квартиру при совхозе, домик такой маленький. Там, где дубы есть. Там церковь была. Наша семья не пережила голод и не только наша семья, а все те рабочие совхоза. Они не ощущали, потому что все выписывалось, все снабжалось. А естественно, которые не работали в совхозе, те погибали с голода.

– А сусідку як Вашу звати?

– Кислая Надежда Васильевна. У моей жены (Ващенко ее фамилия) дедушка – ее мамы отец – он здесь в 1933 году (они на Садовой жили), он остался здесь один. Сыновья уехали в Харьков, дочка (мама моей жены) уехала на Донбасс, а он, бедный, остался жить один. И что Вы думаете, у него уворовали там кроликов, и ему кушать было нечего и в 1933 году. Он с голоду умер. Помочь ему никто не мог. Написали туда в Донбасс о том, шо дедушка в тяжелом состоянии. Выслали посылку, а дедушки уже живого нет, дедушку уже похоронили. Похоронен сейчас на Троицком кладбище.

– Там були спеціальні поховання?

– Ховали на цвинтарах одиноких людей то сусіди, хто з живих там у родичів. А там, шоб там все організовано було какая – то команда похоронная. Такого не было. А вот родичи, знакомые, близкие брали и хоронили. Так шо моей жены дедушка, бедный, здесь умер с голода.

Записала Т.В. Бельська

Спогади Іванкової Анастасії Максимівни,
1924 р. н., жительки м. Лебедина

1905

22 липня 2006 року

– Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-33 р.р.?

– Ми не тут жили. Жили в Курську. В 32-33 р.р. ми сюди переїхали. Там тоже ж таке. Ми приїхали сюди. Ми в Крим їхали зовсім із Курська. Кажуть в Криму харашо жить: і хліб, і все. А тоді приїхали… Всі ж малі. Було нас п’ятеро дітей. Старша сестра була 1917 году, одна з 1921, я з1924. Коля з1926 року, найменша з 1928. Приїхали в Крим, а там тоже ж таке. Сидимо на вокзалі. Хтозна куди йти. Кажуть там совхоз який – то є, сходіть туди, може ж Вас приймуть на роботу та й діти там будуть ходить. Це щас називають садік, а тоді називали децкі яслі.. Пішли туди, а там тоже таке, сидимо на вокзалі. Вже ці малі, вже хлопці пішли по дворах хліба просить, їсти ж нічого. А тоді підходе мужчина якийсь і каже: „ В Лебедині люди повимерли і двори пусті,”- каже, – „їдьте туди та там десь пристроїтеся й житимете”. Ми приїхали в Лебедин. Старша сестра пішла с отцом роботу шукать. Кажеться в Чернецький совхоз пішли. Тіточка якась на вокзалі каже, шо там Чернецький совхоз єсть. Там і роботу і квартиру дадуть, і їсти будуть давать. Ну, туди пішли, коли прїжджають за нами на підводах і повезли. А нас не в совхоз, а в колхоз, а там ще бригада. На ту бригаду. А там нема де жить. Землянка була. Нас у землянку. А така була якась казарма, там конюшня стояла, дівчата там такі молоді жили. Кімнаточка така була. І ото ми так і жили. Ну, там хто умирав? В Росії, в Курську, у нас отец був, ноги пухлі були, того шо колхоз нічого не давав, а в нас нічим було пітаться. Ну, а тут почали суп варить. Ми ходили картонку мерзлу збирали. Ото вже пекли ладушки, тоді ріпу копали. Тоді ріпу колхоз садив, так ми вже просили, шоб діти ходили копати. А багато тоді ріпи садили, коноплі сіяли. Так ми вже ходили збирали. Не дуже голодували. Конечно голодували, ну не пухлі були. І ніхто принас на цій бригаді, де ми жили не помер.

– Як на Вашу думку, які причини були голодомору?

– Хтозна. В совхозі там і помідори, і огурці були. Ну в совхозі нас так годували. Ми жили на бригаді. Там нікого не було: ні начальства, нікого. Тільки огородник був. А тут були. Агроном був. А в Будилкі там уже директор жив. А так хтозна.

– Скажіть, а що таке „закон про п’ять колосків”? Ви чули про нього?

– Ну, тоді за колоски судили. Судили і били.

– А де ці колоски збирали? На полі?

– На полі як зберуть уже урожай, тоді збирали. Ніхто ж не ходив ні красти, нічого.

– Поля охоронялися з колосками?

– Об’єзчик був. В нього лошадь була, і він ноччю даже охраняв. І вже й копи стояли. Даже ноччю копи охраняв. Ну, ніхто не ходив з людей. Може й ходили з бригади?

– А як карали тих, хто збирав колоски?

– Буває прогонять та і все. А це я скажу в таке время, вже 1947 був год. Це ж тоже була голодовка, так у мене свекруха була. Так вона ходила, збирала. Картонку викопа на борщ ото. І вона ото ходила, колоски ті збирала. Так у 47-м ніхто не трогав. І вона по багато їх збирала: по мішку, по два. Ходе й збирає. Поле вже голе, немає там нічого: ні снопів, нічого. В 1947 году ніхто… А в 1933 році тоді ганяли людей.

– А до колгоспів змушували йти людей?

– У мене свекри, вони з Ростова самі, оце вони переїхали сюди. Так сядуть, так розказують. Оце вних косилки були, бики були, поля свої були. Так тоже забирали насіння, худобу. А не одведеш, тоді не знаю як вже карали. І зерно позабирали, і косилки. А свекруха така була… Вона все міняла на колоски. І пирини, і все. Вона з багатого двора була. Вона все бігала міняла. А чоловік її каже: „Міняй, міняй. Оце будуть колхози, усе в тебе позабирають. А ти все міняєш”. І машинку швейну оддала, поміняла, і пирини – все пооддавала на плуги та косилки, та таке все.

– Окрім худоби продукти забирали з хати, коли в колгоспи вступали?

– Забирали. Оце вже мій чоловік другий був з Рябушок, так у нього в домі все позабіралди. І каже, де була кукурузина, де шо… І повиганяли даже з хати. Моєму чоловіку було тоді 15 год. Так каже з дому зійшли. А двоє було малих і осталася мати з ними. Так каже і їсти нічого було. Ходили по хатах, хто дасть, хто погодує.

– А продукти забирали в який час: вдень чи вночі приходили?

– Так вони тоді не боялись і вдень забирали. Оце ж і свекруха моя казала (вони з-під Ростова). Так каже, у кого шо все забірали.

– Наприклад, у сім’ї діти самі залишились. Хто за ними наглядав?

– Не знаю. Ну оце в мого чоловіка другого двоє малих осталось після того як позабірали все. Так він годував. В 15 год уже шофером був і возив кукурудзу, сахар. І то каже проколю мішочок, сахарку узьольчик наточу, їм дам на чайок, кукурузину дам.

– А кому в цей період найкраще жилося?

– Та конечно есть. У нас на бригаді був огородник. Так його, каже, приїхали, забрали ноччю і увезли. А куди? Кажуть у Сибір одправляли.

– У нього була сім’я?

– Дітей не було у нього.

– І жінку забрали?

– Да, забрали. І ми жили ж там же і він не вертався. Я вже вийшла заміж у 1947 году. В 1943 году я познайомилась з воєнним. А коли кончилась война, він уже приїхав до мене. Конечно, тут в колхозі жили лучше.

– Ті, хто померли від голоду в городі де хоронили?

– У нас в Лебедині 3 кладбіща. А тут і кладбіще, і совхоз хоронив. Люди ховали. Навіть хто безродний. Сусіди.

– У церкву ходите?

– Ходила. Мало я ходила.

– Чи не пам’ятаєте, службу заказують за померлих від голодомору?

– Всіх поминають.

– Скажіть, будь ласка ще раз своє повне прізвище, ім.’я, по батькові, рік народження.

– Іванкова Анастасія Максимівна, 1924 рік народження.

– Чи були випадки людоїдства?

– Чуть я чула, шо і крис їли, і котів, і дітей, кажуть, своїх, хто голодував, а тут було спокійно. І не чули, даром шо голодовка була. Ну ми такого не їли. Картонку збирали та їли. Пекли оладі та їли. І в совхозі тоже.

– Якісь рослини вживали в їжу?

– Борщ варили, нам давали з щавльом, з кропивою. Так як коли в мене сусідка так і цей год варила борщ з кропивою. Каже в мене їсти нічого.

Записала Н.В. Кубрак.

Спогади Кіптенка Костянтина Давидовича,
1925 р. н., жителя м. Лебедина

1908

20 вересня 2009 року

У пам’яті Кіптенка Костянтина Давидовича Голодомор 1932-33 рр. назавжди залишиться однією з найстрашніших сторінок свого життя, яка сприймається на рівні емоцій. Але, в той же час, як вважає  Костянтин Давидович, голодомор – це реальна подія, яка відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб. Незважаючи на те, що від подій Голодомору 1932-1933 років нас відділяє вже більше 75 років, але і всього життя не вистачить, щоб забути те, сталося тоді – у 1932-1933 роках.

– Як добре Ви пам’ятаєте голод у 1932-1933 роках?

– Добре пам’ятаю. Мені тоді було 8 років, але пам’ять у мене добра і я пам’ятаю розмови старших односельців у нашій хаті про те, що робилося тоді в нашому селі та і в області. Сам бачив на власні очі як помирали з голоду мої сусіди, як помер з голоду мій батько Кіптенко Давид Кузьмич 1870 р.н.

Щоб там хто не казав, але голод був штучний. Все це організувала тодішня влада. У 1932 році урожай був середній, а в 1933 році – дуже хороший. У нас в селі була створена комуна, де жили комунари. Це люди, які посходилися з усієї округи, ледарювали, вели аморальний спосіб життя і при цьому мали великі права. Їм влада дозволяла забирати у людей худобу, продукти харчування, речі – розкуркулювати. Вони на свій розсуд виганяли людей з хат, забирали майно, а хати розбирали на дрова і вивозили до комуни для обігріву помешкання. Пам’ятаю прізвища цих людей: Ступакова, Іванов, Коцар та інші. Вони їздили трактором по селу (який їм дала влада). Іванов стояв на тракторі і показував на хату, яка йому сподобалась. Виганяли людей з хати на призволяще і грабували. За увесь час комунари пограбували десятка два господарств у селі. Їздили вони чоловік по п’ять.

Комуна розташовувалась у панському маєтку (пана Штепка). Їх було близько 40 чоловік, які активно грабували. Головою комуни був Набоженко – неграмотна людина, який розписувався трьома хрестиками, читати, писати не вмів. З ковіньками ходили вони (комунари) по людським садибам  і вишукували сховане людьми добро ( особливо виділялася Ступакова).

– Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

– Людей били шомполами, карали за приховування добра, висилали до Сибіру цілими сім’ями. Вислали сім’ї Бур’яновських, Роговців, Шурубурів та інших.

–   Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

– Комунари зброї не мали, але у випадку непокори викликали представника влади – дільничного міліціонера Єрьоменка, який загрожував людям зброєю.

– Чи можна було приховати якусь частину зерна?

– Ні не можна було. Людей залякали так, що не було і гадки щось приховувати. Коли люди бачили комунарів, то тікали хто куди, ховалися по зарослях.

Не було порятунку людям і в колгоспах, які в той час почали з’являтися і в Україні. В колгоспі давали по 150-250 грамів хліба на трудодень. Тим більш, добровільно в колгоспи йти ніхто не поспішав, туди записувалися тільки ліниві, щоб жити з чужої праці. А хазяїв, які мали свої господарства заганяли в колгоспи силою. Люди повинні були гнати в колгоспну череду свою худобину та здавати увесь реманент (знаряддя). Тяжко було дивитися, як зводили чоловіки до колгоспу корів, коней, іншу худобину, а жінки з дітьми голосили на все село. Про те щоб сховати худобу не можна було навіть думати,  бо все було обліковано до цього.

– Правда, що людей судили за спроби збирати колоски з колгоспних полів? Чи знаєте Ви щось про закон про «п’ять колосків»?

– Це дійсно так. За 5 колосків судили людей. Так в нашому селі вдову з трьома малолітніми дітьми Шурубуру Лахвиру Ярестовну, яка цілий день відпрацювала на полі і принесла пізно ввечері додому для сім’ї 7 снопів ячменю засудили на 7 років тюремного ув’язнення. Діти були кинуті на призволяще.

Трішки згодом поля почали охороняти об’єзчики та сторожі. В цей час голод посилився. А комунари продовжували відбирати у людей зерно серед білого дня. Нікого не боялися.

– Коли почали люди помирати з голоду?

– З голоду люди почали помирати осінню 1932 року. В основному помирали ті, яких попередньо «розкуркулили» комунари. Вони не мали де жити і що їсти. А з весни до осені 1933 року помирали з голоду всі інші до тих пір поки голова колгоспу (з місцевих) Сахненко Терентій Іванович на свій страх і ризик не видав людям з нового урожаю по 3 кг хліба на трудодень. За ці дії його було знято з посади.

– Кому в цей час приходилося найтяжче?

– Найтяжче приходилося дітям, їм же нічого не поясниш. Багато було випадків, коли помирали батьки, залишаючи дітей сиротами, що також були приречені на голодну смерть. Адже сиротами ніхто не опікувався. Крім дітей росіян, які направлялися в «патронати».

– Хто не голодував у селі і чому? Хто зумів вижити?

– Голодували всі жителі села, окрім звісно комунарів, які запросто пережили цей страшний голод. Вижили також ті, у кого залишилася корова. У кого корови не було – померли всі. А комунари під час голоду жирували, пили, гуляли, бо їм на горілку держава ще й ссуду давала.

– Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? Які засоби вживали для виживання?

– Виживали самостійно, бо ділитися було нічим. Ходили по полях, городам, збирали мерзлу картоплю, буряки, які залишилися. В річці ловили черепашок. Їли різні бур’яни, рогозу. Доставали з під кори різних черв’ячків. Вбивали собак, котів тощо.

– Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

– В місті Суми можна було за 400 карбованців купити буханку (2кг) хліба, але люди не мали зовсім грошей. Їздили (ходили) в міста та в інші села жебракувати, але там нічого не давали. По шляху Білопілля – Харків вмирали люди сотнями від голоду. Їх скидали на залізничні платформи і направляли в столицю Харків, щоб там бачили що робиться на Україні.

– Чи знаєте Ви що таке Торгсін?

– Знаю. Тому, що моя мати разом зі мною віднесла до Торгсіну  останню сімейну цінність – свої серги. За що отримала 4 совки прілого пшона, щоб нагодувати дітей. Сусід Стоцький Андрій відніс у Торгсін свої три  Георгієвські хрести за декілька совків прілого пшона. Ці Торгсіни  відкривали для того, щоб викачати з людей всі їхні цінності (прикраси з золота та срібла). Як потім стало відомо із інформації академіка Юхновського І.Р. за роки голодомору через Торгсіни з українського народу було «викачано» 730 тонн золота і 1300 тонн срібла.

– Скільки людей померло  в селі? Чи є такі відомості?

– З кінця 1932 по кінець 1933 року в селі Сульське (Штепено) вимерло близько третини населення. Хоча точного обліку померлих ніхто не вів.

– Чи відомі випадки людоїдства в селі?

– Мені особисто не відомо, хоча люди говорили про випадок коли маленьку дівчинку з’їли рідна мати з сестрами.

– Де і хто хоронив померлих від голоду?

– Хоронили людей на місцевому цвинтарі в спільних могилах або прямо на їхніх садибах чи в погребах. На території своїх садиб поховані: сім’я Остапенків, Федченків  та їх сусідів (3 сім’ї – 12 чол.), Пасічників (8 чол), Гуртів. Їх хоронили родичі. Якщо не було родичів хоронили спеціальні бригади з колгоспників. За це їм давали кінське м’ясо.

– Чи поминають їх сьогодні на Проводи, Гробки, Зелені свята?

– Ніхто їх не поминає Про них забули або немає кому поминати. Тим більше за роки радянської влади заборонялося говорити про ці події.

– Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

– Винні були керівники держави: Постишев, Каганович, Петровський, Калінін, Сталін та інші.

– Кого Ви можете згадати з тих людей, що не пережили Голодомор 1932-1933 рр.?

– Сьогодні звісно ж усіх і не згадаєш, але декого можу назвати. Це: Остапенко Галина Матвіївна, сім’я Остапенко Данила та Мокрини та 3 їхніх дітей, Шевчик Никифор, Гурета Устина та 4 її дітей, Сім’я Пономаренків (6 дітей),  Остапенко Семен Данилович, його дружина та 4 їхніх дітей, Настенко Степан Ігнатович, Настенко Марія Ігнатівна, Кіптенко Микита з дружиною та їхні діти Тимофій і Марія, Сахненко Галина і Антон та їх батьки, сім’я Пасічників вимерла вся – 8 чол., сім’я Пономаренків – 8 чол., Сахненко Максим Павлович, Сахненко Василина Павлівна,  сім’я Бур’яновських, Кіптенко Павло та його сестра Мар’яна. Хоча померлих було більше, але хіба ж їх всіх згадаєш…

Записав Ю.К. Кіптенко.

Спогади Капран Костянтина Петровича,
1929 р. н., мешканця м. Лебедина

1906

26 липня 2006 року

– Чи пам’ятаєте Ви голод 1932-33 рр.?

– Пам’ятаю один приклад. На той час я ходив із старшим братом у дитсадок, який знаходився на вул. Рози Люксембург. Пам’ятаю такий случай, що прийшов через один двір, де я жив. Там дід, може він і не старий був, а замучений. Там хата страшна була, був разний мусор, і він собирав і що можна їв. На другий день ми з братом прийшли, а він уже був мертвий. Приїхали на підводі люди, положили його на ряднину, закутали його у ряднинку, положили на підводу і увезли. Куди його повезли я не знаю. Оце що я знаю.

– Ну так а який мусор він їв конкретно можете сказать?

– Сушене людське г….. Я сказав про це своїй матері. Вона мені нічого не сказала. Сказала: „Ти більше туди не ходи.” І в неї з очей потекли сльози. Оце і все, що я можу сказать. Більше я нічого не помню і не бачив.

– А які, на Вашу думку, були причини голоду: засуха, неурожай, податки чи забирала урожай влада?

– Влада? Мій батько був тоді депутатом міської ради. Він розказував, що приїжджала до нього конна міліція і ходили по хатах, як він тоді казав зажиточних чи куркулів. Забірали все, що можна було. І один такий був случай. Вісім дітей було, одно менше другого. ІВ все забрали там: пшоно, просо, висівки разні. Забрала міліція і поїхала. А батько був як депутат. Він представник місцевої влади був. Ну, він багато мені кой- шо, і як я великий був розказував, що у церкві було повно зерна, а люди умірали з голоду. А я, от я, ходив у садік. Там годували нас хорошо. Як на суботу й неділю приходили з братом, то мати й не знала чим нас годувать. Ну, була картошка там мерзла, висівки. Батько був сапожником і у їх була на Чернецькому комуна. У їх було своє поле, і вони там сіяли овес, ячмінь. І за рахунок цього вони виживали. Їм давали я не знаю по скільки, ну виживали. Своє зерно було од комуни. Оце і все.

– Чи застосовували до людей покарання, побиття, коли забирали?

– Це я не можу сказати, бо я не знаю. Бо я був малий тоді.

– Що таке „закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? Чи дозволяли збирати колоски в полі, залишки городини?

– Це я точно не знаю, що нічого не дозволяли собирать. Були об’єжчики на конях і з льотками. Це батько розказував.

– Чи переховували люди худобу, щоб не забирали у колгосп? Чи хотіли вони вступати в колгосп?

– Про це я не можу нічого сказать. Та це страшні годи були.

– А в який час у людей ходили забирати зерна, продукти?

– По словам батька у вечірній період. Ноччю.

– Куди вони дівали це зерно? І забирали тільки зерно чи й інші речі – одяг, рушники, худобу?

– Тільки зерно забирали. Як мій батько об’ясняв, тільки забирали зерно.

– Куди вони його потім везли?

– Про це не знаю. Міліція увозила з собою. А де вони дівали, хто-зна.

– А по скільки чоловік ходило їх?

– 2 міліціонера і депутат.

– Вони із зброєю ходили чи ні?

– Із зброєю.

– А люди чинили супротив?

– Ну, скільки разів батько ходив, ніхто ні разу ніякого супротивленія не оказував.

– А багато людей помирало в Лебедині? Як Ви думаєте? І хто зумів вижити?

– Проо це я не можу сказати, бо я був тоді малий, а слов других я не буду повторять.

– А що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

– Що їли таке, що й страшно подумать. Все. Мерзлу картоплю, буряки. Та що осталось якесь зерно з гряззю, з пиллю. Трудно передать.

– А чи відомі Вам випадки людоїдства у місті, і хто хоронив померлих від голоду?

– Був провулок, жила одна жінка – це батьки розказували, що крала дітей і використовувала їх на м’ясо і продавала на базарі. І вона була поймана органами влади і була засуджена – це з розповіді батьків.

– А як її звали, де вона жила?

– Погонців провулок. А як її звать – не знаю. Це буквально 20-30 метрів од місця мого проживання.

– А чи відомі місця захоронення людей, які померли від голоду? Чи поминають їх сьогодні?

– Оце я не можу сказать, не знаю.

– Що Ви знаєте про церкву? Як вона діяла в ті часи?

– Про церкву теж не можу нічого сказать.

– А кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

– Тодішня влада. Це було зроблено. Так всі казали. Голодомор був іскуственно зроблений. Влада у всьом винувата. Батько мій був депутатом міської ради, і він розказував, що Покровська церква була повністю забита зерном, але люди голодували і вмирали з голоду.

– А хто туди зносив зерно?

– Це я не знаю. Це, наверно, урожай. За це я не скажу точно. Казав, що церква була забита зерном.

– Це влада його складала?

– Влада. Це зерно було влади.

Записала Т.В. Бельська

МІСЦЯ ПОХОВАНЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР. У МІСТІ ЛЕБЕДИНІ

Але місця масових поховань в місті Лебедині були не тільки поряд Мироносницького кладовища, тільки встановлених місць в Лебедині на сьогоднішній день налічується чотири.

  1. Із спогадів Панаса Михайловича СЕМЕНЕНКА з вулиці Спартака в Лебедині:

„На Троїцькому кладовищі, саме отут, де Кладбищенська вулиця (нині – Фролова) в нього впирається, де Хижчина і Римарчина хати до кладовища підступають, карцерники для покійників величезні ями копали”.

  1. Із спогадів Уляни Митрофанівни ВІЛЬБОЙ з вулиці Куйбишева, м. Лебедин:

„Наш куток Лебедина (вул. Зарудка.), мабуть, найдужче вимер. По сусідству Наталка й Федот Древалі жили. Спочатку помер її брат. Федот вирив для нього на городі ямку. Далі вмер і сам Федот. А тоді упокоїлась і Наталка. Мама її коло містка на Зарудці зарила. А вимерли всім сімейством Колісники, Куткові…”.

  1. Із спогадів Марії Денисівни НЕЗДІЙМИШАПКИ, м. Лебедин:

„Стріляли людей і часто, і багато. Візники з возами-ящиками весь час курсували між тюрмою (в районі споруджуваного „Лебединського ярмарку”) і кладовищем (Мироносицьким. – В. К.). На кладовищі було викопано дві ями, як хата завбільшки. Ото туди й скидали закатованих. Ями були саме на початку отого зазубня кладовища, що за теперішньою бетонною стіною дорожньої дільниці (нині – „Дорбудсервіс”) розпочинається”.

МЕМОРІАЛ СКОРБОТИ «ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ»
(вул. Сумська навпроти буд. 44)

1909

Розташований у південно-західній частині скверу у місці розширення вул. Сумської.

Меморіал Скорботи встановлено влітку 1993 (офіційне відкриття – 14.08), на відзнаку 60-річчя голодомору 1932-1933 років в Україні.

Згідно досліджень історика і краєзнавця Ткаченка Б.І., в Сумській області найбільше постраждали від голодомору 1932-1933 Лебединський і Липоводолинський район. За свідченнями старожилів-очевидців, від голодної смерті загинуло до 30% мешканців м. Лебедина і до 45 % сільських мешканців Лебединського району. За свідченнями старожилів м. Лебедина, на перехресті вулиць Сумська і Вокзальна, навпроти Мироносницького кладовища, був рів, до якого в роки голодомору 1932-1933 звозили померлих. Поблизу цього місця й було вирішено спорудити пам’ятник. За короткий час творчий колектив лебединських архітекторів і художників розробив кілька проектів пам’ятника. Затверджений проект було погоджено з єпископом Сумським і Охтирським Варфоломієм.

Монумент являє собою залізобетонну, розірвану вгорі, арку (висота – 8 м.), а в ній – металевий хрест (висота – 5 м). На місці розриву арки – викарбувані цифри. Перетин хреста обрамлено металевим колючим вінком, з якого звивисто звисають донизу три довгі металеві стрічки. Верхні кінці хреста мають кулясті завершення. Нижня частина арки і хреста обкладена плитами з чорного полірованого граніту. На фасадній частині пірамідальної основи хреста – гранітна дошка з вигравіруваним меморіальним написом (1х0,5). Вся композиція (загальна висота від рівня ґрунту – 9 м) спирається на бетонний сходовий підмурівок (висота – 0,42м). Матеріали і техніка – залізобетон, чорний полірований граніт, зварені сталеві прокатні елементи, воронена кована сталь, іоно-плазменне покриття нітритом титану по нержавіючій сталі.

Автори проекту – головний архітектор Лебединського району Гайдаш О.О. (архітектурна частина і благоустрій); творчий колектив художників – Мурін Ю.А. (керівник), Будьонний О.П., Жекалов В.В. (художня частина). Виконавці – МП «Омега» (керівник Мурін Б.А.); Лебединські заводи – залізобетонних виробів (нині – ТОВ «Агродорбудсервіс»), який виготовив арку і дослідно-експериментальний завод (нині – ВАТ «Лебединський дослідно-експериментальний завод «Темп»), який виготовив хрест; художник-коваль Малишевський А.А. і коваль Бойко І.М.(вінок).

Майданчик навколо Меморіалу (21х8,5) по периметру оточений 8-ма вуличними електроліхтарями на металевих стовпах-трубах. Майданчик вимощено квадратними бетонними тротуарними плитами.

1915

Щороку в День пам’яті жертв голодоморів (остання субота листопада) тут відбуваються скорботні мітинги і служаться панахиди.

МІСЬКИЙ ПАМ`ЯТНИЙ ЗНАК«ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 рр.»
(вул. Руссіянова, 57)

1910

Пам’ятний знак встановлено і відкрито у південній частині Троїцького кладовища в листопаді 2008 до 75-річчя Голодомору 1932—1933 в Україні.

Голодомор (голодний мор) 1932—1933 в Україні – наслідок терору голодом, здійсненого комуністичним режимом і місцевими слухняними виконавцями-активістами шляхом реквізиції всього виявленого обшуком у селянських садибах продовольства, один із найжорстокіших злочинів геноциду комуністичного тоталітарного режиму проти українського народу. Офіційна радянська пропаганда замовчувала Голодомор, а центральні і місцеві органи радянської влади своєчасно не надали допомоги голодуючим. Штучний голод охопив увесь Центр, Південь, Північ і Схід сучасної України. Голодували також у районах Північного Кавказу (Кубань і Ставропілля) й Поволжя, тобто там, де компактно жили українці. В Україні найбільше постраждали від Голодомору теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська та Житомирська області. За своїми масштабними людськими втратами Голодомор 1932—1933 в Україні перевершував усі відомі у світовій історії випадки геноциду. Історики навіть не можуть встановити більш-менш точну кількість людських жертв Голодомору. Дослідники називають цифри від 3,5 до 12 млн. осіб. Сукупні фізичні втрати України від Голодомору 1932—1933 складають 10,5 млн. осіб. У місті Лебедині, за оцінками старожилів – свідків Голодомору, голодною смертю померло до 30 % мешканців. Книги Реєстрації Актів Цивільного Стану (РАЦС) про смерть по м. Лебедину за 1932 і 1-у пол. 1933 не збереглися (знищені). У Державному архіві Сумської області зберігаються лише 3 книги РАЦС про смерть за 2-у пол. 1933 (ф. Р. 7720, оп. 22, спр. 66, 67, 68). За цими архівними даними, в м. Лебедині за цей період від голоду та супутніх хвороб померло 780 осіб, у т. ч. 392 невідомі особи, тобто трохи більше половини усієї кількості жертв Голодомору.

Пам’ятний знак являє собою фігурний залізобетонний хрест (висота – 1,45 м) із рельєфним зображенням розп’яття Ісуса Христа. Під розп’яттям – овальна фотокерамічна плитка з меморіальним написом на тлі кольорової фотографії православного собору. Ще нижче (під хрестом) – прямокутна фотокерамічна плитка з меморіальним написом на тлі кольорової композиції – захмарене небо з двома янголятками і квітами. Хрест базується на трапецієвидній основі (висота – 0,73 м), у фасадну частину якої вмурована дошка з чорного полірованого граніту з викарбуваним меморіальним написом. Під написом вигравірувані два стебла з колосками. Майданчик навколо пам’ятного знака вимощений тротуарною євро-плиткою, окантованою бордюром.

Напис на овальній фотокерамічній плитці (чорними цифрами з білим контуром):

«1932
1933».

Текст на прямокутній фотокерамічній плитці:

«Жертвам
голодомору».

Текст на гранітній дошці:

«Муки ваші
незміряні
Пам’ять про вас
не знищена.
З біллю у серці
словом молитви
згадує вас Лебедин».

Розміри:
– хрест – 1,45 м;
– основа – 0,39 х 0,49 х 0,73 м;
– овальна фотокерамічна плитка – 0,18 х 0,13 м;
– прямокутна фотокерамічна плитка – 0,17 х 0,23 м;
– гранітна дошка – 0,5 х 0,3 м.

Хрест залізобетонний. Основа – різнокольорова мозаїчна мармурова крихта. Плитки фотокерамічні. Дошка з головним меморіальним написом – чорний полірований граніт.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *